|
Я плакав на зорі, коли померкли далі, Коли стелила ніч з росистих снів пості́ль, І з шепотінням хвиль ридання завмирали, І десь вдалечині їм вторила свиріль. Сказала хвиля так: «Гіркий наш сум напрасний», – І скинувши покров, занурилась у бриз, А зблідлий місяць-серп, холодний та прекрасний, Цілунком застудив на перла краплі сліз. І я приніс тобі, царівна ясноока, Корали сліз моїх, що мерзнуть одиноко, І ніжності вуаль, що стала птахом вій. Любов свою приніс – і місяць, і півнеба... Віддай мені за все, чого не треба, Віддай свою печаль – за поцілунок мій.
|