|
Гай золотий відгомонів березок мовою дзвінкою і клин лелечий пролетів, жалю не взявши із собою. Кого жаліти? Кожен подорожній: пройде, ввійде, знову рушає... Ночами марить дім порожній – всіх, хто пішов, він пам’ятає. Стою один серед рівнини, лелек відносить вітер в далину: думки мої в юнацьких днинах – не жаль, що їх не поверну... Не жаль часу́, що марно проминає й душі не шкода весняно́го цвіту. У саду горобина палає, та нікого не може зігріти. Бо кетягам жар той не шкодить, не помре пожовкла трава. Сльозами листя вітер котить й сумні я зроняю слова... Якщо час їх вітрами розвіє, непотрібом кудись змете, скажіть – покірно гай німіє, згубивши листя золоте.
|