|
Відговорив вже гай золотолистий беріз веселим гомоном дзвінким, і журавлі журливі в небі чистім вже не шкодують більше ні за ким. Кого шкода? Бо ж кожен щось зоставить, як пройде, зайде й дім полише знов. Шипшина й місяць над блакитним ставом все маритимуть тими, хто пішов. Стою посеред голої рівнини, а журавлі зникають вдалині. Я думаю про юність швидкоплинну, але нічого не шкода мені. Ні років не шкода, що марно згаяв, ані душі бузкових першоцвіть. В садочку горобини жар палає, хоча і не зігріє ні на мить. Не обпекуться горобини грона, від жовтизни не пропаде трава. Як дерево у тиші листя ронить, так я роню сумні мої слова. Як вітер часу грудкою їх стисне, чи розмете в повітрі, наче дим... Скажіть ви так... що гай золотолистий відговорив тим гомоном дзвінким.
|