Вже золоті гаї відгомоніли Беріз веселим голосом дзвінким, І журавлі несуть печаль на крилах, Та не жалкують більше ні за ким. Кого жаліти? Всі у світі в мандрах – Повз пройдуть, ввійдуть й знов полишать дім. Та конопляник все ж за кожним марить З широким місяцем над ставом голубим. Стою один серед пустого поля, Журавки тануть в хмарних килимах, Пригадую я пустощів роздолля, Та за минулим каяття нема. Нема жалю за днями марнотраття, Нема журби, що цвіт душі вже дим. В садку горить калинове багаття, Та ще ніхто не був зігрітий ним. Не обгорить калинове намисто, Не опаде пожовкнута трава, Як з гілки облітає тихо листя, Так падають мої сумні слова. А як вітри часів оскаженіло Згребуть у купу хмиз даремних слів... Усім скажіть... Гаї відгомоніли – Їх милий голос знову відшумів.
|