|
Відгомоніло верховіття гаю Схвильованою мовою беріз, І журавлі летять до небокраю, Вітчизну покидаючи без сліз. За ким тужить? Усі ми бідолахи, Приречені лишати рідний дім І в далечінь летіти, наче птахи, За щастям поспішаючи своїм. Стою один в задумі на рівнині, А вітер журавлів несе у даль. Веселу юність згадую, та нині Нічого у минулому не жаль. Не жаль життя розтраченої днини, Не жаль з душі обірваних суцвіть. В саду горить багаття горобини, Хоча йому нікого не зігріть. За чим тужить? Що в світі тільки гість І всохну восени, немов трава? Як дерево на землю ронить листя, Так я роню оці гіркі слова. Якщо безжальний час згребе до краю І скине їх, як мотлох, під укіс, Тоді скажіть, що верховіття гаю Відгомоніло мовою беріз.
|