|
Відгомоніла золота діброва Беріз веселих словом шелестким. І журавлі у небі вечоровім Вже не жаліють більше ні за ким. Кого жаліть? Та ж кожен – подорожній В цім світі: зайде і полишить дім. Про всіх, що зникли, марить дика рожа З широким місяцем над ставом голубим. Стою самотній на рівнині голій, А журавлів односить вітер вдаль. Я повен дум про юність смаглочолу, Хоча нічого, що пройшло, не жаль. Не жаль тих літ, які на вітер кинув, Не жаль душі бузкову рясновіть. В саду пала багаття горобини, Та не снага когось йому зігріть. Не обгорять у горобини грона, Від смаготи не пропаде трава. Як дерево ласкаво листя ронить, Так я роню смутні мої слова. І якщо час їх вітровієм в змові Згребе у жмуток їх, як зайвий біль... Скажіть ви так... що золотій діброві Відгомонілось любо серед піль.
|