|
Вранці в житнім заку́тті, де золотяться рогожі вряд, семеро привела сука рудих сліпих цуценят. До вечора вона їх ласкала, причесувала язиком. Розтікався сніжок підталий під теплим її животом. А ввечері, коли кури обсижують вишок, вийшов хазяїн хмурий, всіх семеро поклав в мішок. За хазяїном летіла по заметам снігу вона... І так довго-довго тремтіла холодна зимня вода. Злизуючи піт з боку, пленталася назад. Показався їй місяць високий одним з її цуценят. У вишину тоненько вила і скавчала вона. А місяць ковзнув вузенький й сховавсь за могилу в полях. Глухо, як від подачки, коли камінь кинуть на сміх, покотились очі собачі золотими зірками в сніг.
|