|
Не шкодую, не зову, не плачу, Все мине мов білих яблунь цвіт, Полонений золотом я в’янучим, Не поверну знов юнацьких літ. Як колись не буде серце битися, подих відчуваючи зими. Рідний край березового ситцю, Вже не звабить босоніж піти. Мандрівничий дух все рідше й рідше, Полум’я розпалює в устах, Втрачено назавжди юну свіжість, повінь почуттів i блиск в очах. Вже скупішими стають бажання, Життя моє, наснилось ти чи ні? Ніби навесні в гучному ранні На рожевім проскакав коні. Ми не вічні, всі колись підемо, Мідне листя ллється до землі. Хай повік буде благословенним, Що прийшло розквітнуть й відійти.
|