|
Я не плачу, не шкодую зовсім, Все мине, як з білих яблунь дим. Золотом зів’ялим мовить осінь, Що не буду більше молодим. Серце, ти не будеш гулко битись, Холод ранив душу, наче ніж. Край берізок, вдягнений у ситець, Не покличе шлятись босоніж. Дух бродяги полум’ям все рідше Розшевелює мої вуста. Смак цілунків забуваю грішних – Не розлитись в повінь почуттям. Я тепер в бажаннях став скупішим. Може, снишся ти, життя, мені? Я немов весною в ранній тиші На рожевім проскакав коні. Всі ми, всі у цьому світі тлінні. Тихо ллється з кленів листя мідь, Наче із Небес благословіння На життя, що довжиною в мить.
|