|
Не шкодую, не зову, не плачу, Все мине, як з білих яблунь дим. Заворожений золотом в’янучим, Я не буду більше молодим. Ти не так вже, серце, будеш битись, Холод пронизав тебе, як ніж, І мій край березового ситцю Не заманить никать босоніж. Дух бродяжий! ти дедалі рідше Збуджуєш вуста полум’ям хотінь. О, моя ще донедавня свіжість, Блиск очей і повінь почуттів. Я з літами став скупіш в бажаннях. Чи моє життя приснилося мені? Мовби я лунким ранком весняним На рожевім проскакав коні. Тихо ллється міддю листя клена... Всі ми тлінні, хто прийшов в цей світ, Будь же ти навік благословенне, Чий талан – проквітнути й спочить.
|