|
Не жалію, не зову, не плачу, Все мине, як з яблунь білий дим. Зав’яданням осені золочений, Я не буду більше молодим. І тобі отак уже не битись – серцю, торкнутому холодком, І березового краю ситець не покличе далі босяком. Дух бродяжний! Ти все рідше ярість * на устах зворушених огнів. О моя утрачена весняність, Шал очей і повені чуттів! Я скупіший нині у бажаннях, Чи й життя наснилося мені? Мов лункою весняною ранню на рожевім я промчав коні. Всі ми, всі у цьому світі тлінні, Тихо з кленів ллється листя мідь... Будьте ж ви навік благословенні, Що прийшли у цвіті одгоріть.
|