|
Не жалкую, не зову, не плачу. Все майне, мов з білих яблунь дим. Золотом зів’ялості відзначенний, Я не буду більше молодим! Дух мандрівний, я все рідше чую Потяг до незнаних ще країв Майбуття мені вже не віщує Буйство сил. бажань і почуттів. Ти – не так вже будеш битись, знаю. Серце, охолоне (марно й дбать) И сторона березового гаю – Босоніж не звабить мандрувать! Відбажалось. Думаєш – світанком: Чи ж ти жив? Чи снилось це мені?! Наче весняним грайливим ранком – На рожевім промайнув коні! Все і всі ми тлінні... (Тло щоденне, Наче листопаду коловерть!) Хай же буде вік благословенне, Що цвіте й засуджене на смерть!
|