|
Не шкодую, кличучи, не плачу, Пройде все, як з білих яблунь дим, І, зів’яння золотом позначений, Більше я не буду молодим. Ти тепер не так вже будеш битись, Серце, що торкнув холодний ніж, І країна весняного ситцю Не заманить шлятись босоніж. Дух бродяжний, ти все рідше, рідше Будиш пломінь вуст, як там будив. Дивна свіжість, втрачена і ти вже, І буяня, й повінь почуттів. Я тепер скупіше став в бажаннях, Чи життя приснилося мені? Ніби я весни гучною ранню На рожевім проскакав коні. Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні, Тихо ллється з кленів листя мідь... Будь же те повік благословенне, Що прийшло проквісти мимохідь.
|