|
Не жалію, не зову, не плачу, Все мине, як з білих яблунь дим. Прив’ядання золотом позначений, Я не буду більше молодим. Серце, ти вже так не будеш биться, Перем’яте памороззю літ, Сторона березового ситцю Не заманить босого в похід. і, Дух бродяжий, ти не той, що зроду На вустах вогнем палахкотів. Де ж узять колишню свіжу вроду, Шал очей і повінь почуттів? Я тепер скупіший на бажання, Світе мій, чи ти приснивсь мені? Мов лункою весняною ранню Я промчав на райдужнім коні. Тління жде на тебе і на мене, Тихо пада з кленів листя мідь... Будь же ти навік благословенне, Що прийшло розквітнуть і зотліть.
|