|
Не жалкую, не зову, не плачу; Все мине, як з білих яблунь дим. Першим злотом осені позначений, Я не буду більше молодим. Нетерпляче серце вгомониться, Втративши відвагу молоду. І у край березового ситцю По росі босоніж не піду. Юний дух неспокою й сум’яття, Що манив у мандри, відлетів. О, моє розтрачене завзяття, Шал очей і повінь почуттів! Я тепер скупіший у бажаннях. Мабуть, то наснилося мені, Ніби юність на світанках ранніх Скаче на рожевому коні. Все на світі тлінне і буденне, Облітає з кленів листя мідь... Будь же ти навік благословенне, Що прийшло розквітнуть і зотліть.
|