|
Чи жива ти ще, моя старушка? Жвавий й я. Привіт тобі, привіт! Хай струмиться на хатинку, душко, Зорь вечірніх несказанний світ. Пишуть всі, що ти таїш тривогу, Що сумуєш, шлеш уклін мені, Що ти часто ходиш на дорогу У старезнім битім шушуні. Мабуть, сни – страхіттям окаянні – Часто бачаться тобі все й ті ж: Ніби хтось мені у бійці п’яній Садонув під серце фінський ніж. Та нічого, рідна! Все – на краще. Це – лише́ є маренням з пітьми. Не такий вже я й пияк пропащий, Щоб, тебе не бачачи, піти. Я і досі все такий же ніжний Й мрію, ставши серцем молодим, Щоб скоріше – від бунтарства грішний – У низенький повернувсь наш дім. Я вернусь, коли розквітне зранку По-весняному наш білий сад. Тільки ти мене вже на світанку Не буди, як вісім літ назад. Не буди того, що відлюбилось, Не хвилюй того, що не збулось, – Надто ранню втрату і безкрилість У житті пізнати довелось. І не вчи молитися. Не треба! Відійшло старе, мов пустоцвіт. Ти – одна відрада і потреба, Ти одна – мій несказанний світ. Так забудь же про свою тривогу, Не сумуй, не шли печаль мені. Не ходи так часто на дорогу У старенькім збитім шушуні.
|