|
Ще жива? Привіт, моя старенька. Ось пишу, що ще живий і я. Над хатинкою, не раз, рідненька, Хай палає вранішня зоря. Пишуть, що ти мало не щоднини На дорозі, у гіркім полині Марно виглядаєш свого сина В до дірок заношеній кофтині. Що душі твоїй неприкаяній Сниться часто, не один вже рік, Ніби хтось мене у бійці п’яній Пирнув зрадницьки ножем під бік. Смуток, рідна, не бери за звичку. Заспокійся, мамо, все пройде. Не такий гіркий вже я п’яничка, Щоб померти, не провідавши тебе. Я такий же ніжний, як раніше. І лелію мрію лиш одну – Щоб з тобою під старою вишнею Ще зустріти не одну весну. Повернусь, постукаю в віконце, У саду веснянім скину втому. Тільки ж не буди мене схід-сонця, Як раніше – вісім років тому. Не буди того, про що відмріяв, Не тривож того, що не збулось. Надто швидко вітер все розвіяв, Гіркоту відчути довелось. Ні до молитов, ані до сміху – До старого не вернуся я. Ти мені – і поміч, і утіха, Й життєдайна вранішня зоря. Я прошу – забудь свою тривогу, Безнадійно не сумуй за сином. Не виходь так часто на дорогу В до дірок заношеній кофтині.
|