|
Ти жива іще, моя старенька? Я також. Уклін тобі земний! Хай над хатою твоєю, ненько, Невимовне світло струменить. Пишуть, що тамуючи тривогу, Ти сумуєш тяжко по мені, І що часто ходиш на дорогу В старомоднім давнім шушуні. І тобі у синій млі здається, Видива являються все ті ж – В ресторанній бійці аж під серце Вгородив мені хтось фінський ніж. Заспокойся, рідна, і послухай, То лиш марення, облиш їх ти. Не такий вже я гіркий п’янюга, Щоб тебе, не бачивши, піти. Я і зараз ніжний, як з тобою, Й безнастанно мрію лиш о тім Щоб скоріш од туги бунтівної Утекти у наш низенький дім. Навесні я повернуся, ненько, Коли сад розкине білий цвіт. Тільки не буди мене раненько Як колись, тому вже вісім літ. Не буди минулого, не варто, Не турбуй того, що не збулось, – Надто ранні – втому і утрату – У житті зазнати довелось. І молитися не вчи мене, їй-богу, Не вернути вже минулі дні. Ти одна – одрада й допомога, Й світло невимовне ти мені. То забудь же про свою тривогу, Не сумуй так тяжко по мені. Не виходь так часто на дорогу В старомоднім давнім шушуні.
|