|
Клене мій опалий, клене задубілий, як тебе зігнула завірюха біла! Може, щось побачив? Може щось учулось? За село навіщо вийти заманулось? Наче п’яний сторож, загубив дорогу і загруз в заметі, приморозив ногу. І мене сьогодні ноги не тримають: друзі не шкодують, щедро наливають! Там зустрів я ве́рбу, там сосну вітаю, в заметіль про літо я їм заспіваю. І собі здаюся я таким же кленом, тільки не опалим, а буйно-зеленим. Скромності позбувшись, я, хмільний в дубину, обіймав березку, як чужу дружину...
|