|
Клен мій облетілий, клен заледенілий, Що стоїш, схилившись, в хуртовині білій? Може, щось побачив, щось почув незвичне, І поза дворами погуляти вийшов. Як сп’янілий сторож, трапив на дорогу, Потонув в заносі, приморозив ногу. Ах, сьогодні, видно, і мені нестійко – Не дійду до тину з дружньої вечірки. Там зустрів я вербу, там сосну примітив – Їм співав сердечно – в заметіль про літо. Сам собі на диво я здавався кленом, Та не облетілим, а завжди зеленим. Скромність загубивши, одурілий «в тріску», Як чужу дружину, обіймав берізку.
|