|
Клен ти мій опалий, клен заледенілий, Що стоїш, схилившись, ти під снігом білим? Може щось почув ти, або щось побачив? Раптом за село ти вийшов погуляти. І, як п’яний сторож, ледве на дорогу, В кучугур вступив ти, заморозив ногу. Так і сам я нині нестійкий настільки, Не дійду від «друзів», мабуть, до хатинки. Тут зустрів я вербу, там сосну помітив, Їм під хуртовину я співав про літо. Сам собі здавався я таким же кленом, Тільки не опалим, зовсім весь зеленим. І забувши скромність, наче би у ліжку, Як чужу дружину, обіймав берізку.
|