|
Клене мій безлистий, в крижанім кожусі, Чом схилився долі в білій завірюсі? Може, щось угледів? Чи почув щось нишком? За село неначе погуляти вийшов. І, як п’яний сторож, що вже йти не в змозі, Потонув в заметі, ногу приморозив. Ох, і сам я нині став чомусь несті́йким, Не дійду до хати з дружньої вечірки. Там зустрів вербицю, там сосну примітив, Їм пісні співаю в заметіль про літо. Сам собі здавався я таким же кленом, Тільки не безлистим, але геть зеленим. І, забувши цноту, ніби випив діжку, Як чужу дружину, пригортав берізку.
|