|
Клен ти мій опалий, клен заледенілий, Чом стоїш, нагнувся в заметілі білій? Може щось побачив? Щось почув невтішне? За село ти ніби погуляти вийшов. І, як п’яний сторож, вийшов на дорогу, Утопивсь в заметі, приморозив ногу. Ах, і сам я нині став украй нестійкий, Не дійду до дому, від гульні запійний. Там вербу я стрінув, сосну там примітив, І пісні співав їм в заметіль про літо. Сам собі здавався я таким же кленом, Тільки не опалим, а буяв зеленим. І забув про скромність, захмелілий в тріску, Як чужу дружину, обнімав берізку.
|