|
Клене мій опалий, клене зледенілий, Чом стоїш, схилившись, в заметілі білій. Щось почув нового? Щось угледів раптом? Край села неначе вийшов погуляти. І, мов п’яний сторож, вибрів на дорогу Вгрузнув у заметі, приморозив ногу. Я і сам щось нині рівновагу втратив, З дружнього застілля не дійду до хати. Там вербу уздрів я, там сосну примітив, В сніговій завії заспівав про літо. Сам собі здавався я таким же кленом, Але не опалим, а буйнозеленим. Втративши пристойність – море по коліна, Обіймав берізку, як чужу дружину.
|