|
Клене мій опалий, клене зледенілий, Чом стоїш, вклонився заметілі білій? Може, що почув ти, може що побачив? За селом у полі загулявся, наче. І, як п’яний сторож, загубив дорогу, Тонучи в заметі, приморозив ногу. Ах і сам я нині не стійкий од хмелю, Із гостини в рідну не дійду оселю. Там вербу зустрів я, там сосну примітив. Піснею про літо їх узявся гріти. І собі самому видався я кленом, Тільки не опалим, а таким зеленим. І, згубивши тяму, перебравши лишку, Як чужу дружину, обіймав берізку.
|