|
Клене мій безлистий, клене скрижанілий, Чом ти похилився в заметілі білій? Може, що угледів? Щось почув здаля ти? За село неначе вийшов погуляти. І, як сторож п’яний, вибрів на дорогу Та й загруз в заметі, приморозив ногу. Ой і сам хилюсь я нині не з утоми, – З дружньої гулянки не дійду додому. Там вербу помітив, там зустрів ялину, Наспівав про літо їм під хуртовину. Сам собі здавався я таким же кленом, Тільки не безлистим, а, як рунь, зеленим. І, сп’янівши зовсім, я під хуртовину Обіймав берізку, як чужу дружину.
|