Зміст
I.
Починається казка казатись.
За горами, за ярами,
За широкими морями,
Проти неба, на землі,
Жив дідусь в однім селі.
В дідуся було три сини:
Старший син з розумом дитина,
Другий син якийсь чудний,
Менший зовсім був дурний.
Хлопці сіяли пшеницю,
Та й возили у столицю.
А столиця та була
Недалечко від села.
Там пшеницю продавали,
Полічивши, гроші брали
І набивши гамани,
Знов верталися вони.
Ось, там скоро чи не скоро,
Наскіпалося їм горе:
Хтось на ниву став ходити,
їх пшеницю толочити, –
Не траплялось їм такого
Зроду лишенька тяжкого.
Стали думати, гадати,
Як би злодія піймати.
І надумали гуртом,
Кождий день ходить смерком
Всім пшеницю вартувать.
Щоби злодія піймать.
От як стало вже смеркатись,
Старший брат почав збиратись:
Він сокиру й вила взяв
Та й на ниву почвалав.
Ніч була холодна, темна,
Вартовому не приємна.
І так дуже він злякав ся,
Що аж в клуню заховав ся.
Ніч мина; уже світає,
Вартовий тут вилізає
І, обливши ся водою,
В двері стукає ногою:
«Гей, ви, ледарі, вставайте!
Та мене мерщій пускайте!
Під дощем я дуже змок,
До самісіньких кісток.»
Хутко двері відчинили,
Вартового упустили
І питають всі його,
Чи не бачив він чого.
Вартовий тут помолився,
На всі боки поклонив ся,
І, прокашлявшись сказав:
«Цілу ніч я чатував,
Та, годинонька бездольна,
Дуже ніч була холодна:
Дощ неначе з відер лив,
Я ж усе під ним ходив.
Вража сила аж кишіла,
А проте – пшениця ціла».
Батько сина вихваляє:
«Добре, синку, – він мовляє –
Ти часу не змарнував.
Ниву добре вартував».
Стало вдруге вже смеркатись.
Другий брат почав збиратись:
Він сокиру й вила взяв
Та й па ниву почвалав.
От і добре вже стемніло;
В його серце защеміло:
З переляку плакать став,
Аж зубами ляскотав.
Та тоді мерщій тікати
До сусідської хати.
Вартував він там пшеницю,
Аж до самої зірниці.
От вже ранок. Він до хати
І давай мерщій гукати:
«Гей, ви ледарі, вставайте!
Швидше двері відчиняйте!
Був в ночі мороз цупкий;
Змерз, мов цуцик я який!»
Двері зараз відчинили.
Вартового упустили,
І питають всі його,
Чи не бачив він чого.
Вартовий тут помолився,
На всі боки поклонився.
Став крізь зуби белькотати:
«Довелося пропадати
Під морозом уночі,
З дрижаками не сплючи.
З переляку я трусився,
Дощ та холод дуже злився.
Вража сила аж кишіла,
А проте – пшениця ціла».
Батько й цього вихваляє,
Молодцем, його взиває.
Стало втретє вже смеркатись,
Треба меншому збиратись,
Він же й вусом не моргає,
На печі в кутку співає,
Скільки є в бурлаки мочі:
«Ой, за тії карі очі»...
Ну, брати його тут гнати,
Скубти, лаяти й прохати...
Та, ба! скільки не кричали,
Час даремно марнували:
Бо пшеницю стерегти
Наш Іван не хоче йти.
От сам батько вже підходе,
річ ласкаво з ним заводе:
«Слухай, сину мій, Іване,
Куплю я тобі жупана,
Шапку, пояс і чоботи.
А за це всього роботи, –
Зараз в поле треба йти
І пшеницю стерегти».
Дуже тут Іван зрадів,
Драну свиту в мить надів,
Взяв окраєць паляниці
Та й на ниву – до пшениці.
Ніч настала. Місяць сходе,
Лан увесь Іван обходе
І навкруги розгляда,
Та пшеницю догляда;
За кущами він сідає
І окраєць уминає,
А щоб як не задрімати.
Став зірки він розглядати...
Опівночі кінь заржав.
Вартовий наш миттю встав.
Подививсь крізь рукавицю
І побачив він лошицю.
Певно та була лошиця,
Коням на світі цариця, –
Бо вся біла, снігова,
Грива золотом одлива.
«Еге-ге! так от ти й знай,
Злодій хто! ось постривай:
Жартувати я не хочу,
А на шию зараз скочу!»
От хвилину вибирає
І за довгий хвіст хапає.
Скочив, всівся молодцем...
Та біда – назад лицем!
Як тріпне вона, що сили,
Трохи Йвана аж не збила,
І побігла, якомога,
Наче десь була тривога.
Полетіла над ланами,
Над степами і лісами;
Так і ходе по горах,
По байраках та ярах;
Хоче хистом чи дурманом,
Таки впоратись з Іваном.
Вдача-ж в його не проста:
Цупко держиться хвоста.
Напослідок як пристала,
Так Іванові сказала:
«Слухай же тепер, Іване,
Господарю мій і пане:
Ти зумів мене вловити,
То тобі і володіти;
Тільки, друже вірний, знай
Сам мене ти доглядай.
Та гляди, не забувай. –
Тричі вранці випускай
Повибрикувать у полі,
Погулять на вольній волі.
А як шість пролине днів,
Приведу я двох конів.
Та таких на масть, на вроду,
Що ніхто не бачив зроду.
Приведу я ще й малого,
Кониченька вороного:
Буде він з двома горбами
І з великими вухами;
Три вершки на зріст він буде,
А мудрішого... не буде.
Двох старших хоч продавай,
А його не віддавай –
Ні за люльку, ні за шапку,
Ні за пояс, ні чумарку.
В полі, в хаті він і всюди
Побратимом певним буде:
В зімну хугу він нагріє,
Літом холодком обвіє,
їсти схочеш – нагодує,
Пити схочеш – почастує,
А я знову буду в полі
Брати силоньку на волі».
«Ну, гаразд!» – Іван мовляє,
І лошицю заганяє
У курінь, що там стояв.
Двері лантухом зап’яв,
А як стало розвиднятись,
Він додому став збиратись.
Навпростець іде й співає:
«Молодець козак гуляє».
От до хати він доходе,
На присінки живо сходе,
Скільки мочі є кричить,
Києм в двері стукотить.
В хаті аж шибки бряжчать,
І присінки скрізь тріщать.
Враз брати тут вибігають:
«Хто там грюкає?» – питають.
«Відчиняйте, хай вам кат!,
Вартовий, Іван – ваш брат!»
Двері зараз відчинили,
Дурня в хату упустили,
І давай його ганьбити,
Як він смів їх побудити.
А Іван, після турботи,
Скинув свиту, зняв чоботи
Та й на піч, улігся в просо
І почав задравши носа:
«Всю я ніченьку не спав,
Всі зірки порахував;
Як став місяць випливати,
Я почав тоді куняти,
Стала боркати дрімота,
Стала в сні верзтись гидота...
Опівночі гульк: нечистий
Коло мене став; – плечистий,
Та з страшенними рогами
І з собачими ногами;
Вуси й борода велика,
І котяча в його пика;
Куций хвіст зігнувсь серпом,
Очі дивляться вовком.
І почав він тут плигати,
Колоски хвостом збивати.
Я ж сміятись не охочий,
А на шию зразу скочив.
От вже він носив, носив,
Ледве й голови не збив;
Тільки й сам я не зівав –
Цупко клятого держав.
Довго гаспид силкувався,
А нарешті так озвався:
“Не зганяй мене хоч з світу.
Я тобі вже ціле літо
Поступаюсь в згоді жити,
І нікого не мутити”. –
Я словам його йняв віри.
І пустив від себе звіра».
Оповідач перестав,
Позіхнув і задрімав.
Як брати тут не кренились,
Разом з сміху покотились,
І за боки аж хапались.
Та з Івана реготались.
Щиро й сам старий сміявся,
Та пригоді дивувався.
Хоч воно старим сміятись, –
Треба вже гріха боятись.
Не скажу про те нічого,
Бо не чув я ні від кого.
Скільки часу утекло,
З того випадку пройшло;
Рік, чи два там пролетіло,
А проте – яке нам діло,
Ми не будем доганяти, –
Краще казку нам казати.
Чи в неділю, чи у свято,
Хміль скрутив старшого брата.
Так Данило перебрав,
Що, в курінь ввійшовши, впав.
Як очумавсь, двох вродливих
Він побачив золотогривих,
Коней царських, непростих,
І ще коника між них;
Коник той з двома горбами
І великими вухами.
«Ага-га! тепер вгадав,
Часто так чого це спав
В курені Іван-дурило!» –
Каже сам собі Данило.
Та мерщій відтіль. Вбігає
До Гаврила і мовляє,
«Подивись, яких вродливих,
Гарних двох золотогривих,
Коней царських непростих
І ще коника між них,
(Коник той з двома горбами
І великими вухами).
Дурень наш собі здобув, –
Ти не бачив і не чув;
Біжимо мерщій, братухо!»
І побігли що є духу.
Скільки сили вони мають,
До кінниці поспішають.
Бігли, падали, вставали,
Пики до крові здирали.
Наче вихор той, до клуні
Раптом вскочили розумні.
Коні тут хропли та ржали,
Очі іскряві блищали;
А хвости у їх товстії,
Сяють, наче золотії.
Діамантові копита
Перлом дорогим облиті...
Гарні!.. нічого й казати,
Лиш гетьманові б їх мати.
І брати на їх дивились
Так, що слина аж котилась.
«Диво! де він їх дістав? –
Старший братові сказав. –
Та бач здавна так ведеться,
Що скарб дурневі дається,
А розумним – до горба
Черенки лиш од скарба.
На тім тижні до зірниці
Відведем їх до столиці.
Продамо їх там обох,
Гроші візьмемо удвох,
З грішми ж як і сам ти знаєш,
Вип’єш добре й погуляєш;
Тільки брязни по кишені,
Поросята враз печені,
Не побачиш і звідкіль,
Полетять тобі на стіл.
Де ж бо дурневі згадати,
Хто зумів конів продати!
Хай де хоче, там шукає,
Хто забрав їх – попитає».
Вкрасти вмить брати згодились,
Обнялись, перехрестидись.
Та й до дому почвалали,
А ідучи розмовляли:
Про бенкет, та про конів
І про деяких звірів.
Як хвилина, як година.
День за днем по черзі плине.
У неділю на зірниці,
Наші їдуть до столиці,
Щоб там хапаних продати
І на пристані спитати.
Чи нема із кораблями
До їх німців із волами,
Часом чи не йде Салтан
Катувати христіян?
От гарненько помолились,
Низько батькові вклонились,
Узяли лошат тихенько.
Та й поїхали швиденько.
Тільки почало смеркати,
Наш Іван потюпав спати;
Він по вулиці чвалає,
їсть окраєць і співає...
От до лану прибуває,
Руки в боки підбирає,
Й гордо, сміло, наче пан,
У курінь ввійшов. Іван.
Увійшовши, вмить змінився,
Здивувався і зумився:
В курені, хай Бог бороне –
Не було двох кращих коней,
Горбоконик лиш зостався
І по стайні тупцювався;
Ляскав з радості вухами
Та вибрикував ногами.
Дуже важко, дуже тяжко
Заридав тут наш Івашко:
«Ой, ви коні нещасливі,
Коні любі, золотогриві!
Я пестив вас, доглядав,
Напував і годував.
Де ж ви ділись, вороненькі?
Чи не вкрав вас хто, рідненькі?
Щоб такому злодіяці
Згинуть, наче тій собаці».
Тут до його каже коник
Голоском, як срібний дзвоник:
«Ти, Іване мій, не лайся,
Не сумуй, не побивайся;
Наші коні не пропали
І самі не повтікали,
А брати твої кохані
Діло скоїли погане.
Та це лихо не страшне,
Тільки слухай мене,
Верхи ти сідай скоріше
І держися вух цупкіше!
Я хоч зросту і малого,
Тільки варт коня прудкого:
Як подамся, як гайну,
Так і біса дожену».
Тут Горбуник тупотить,
Верхи вже Іван сидить;
Цупко вуха він хапає,
Скільки мочі є, гукає.
А Горбуник, стрепенувся,
Підбадьоривсь, обтруснувся:
Хвиська гривою, хропить
І стрілою він летить.
Тільки вихор під ногами
У їх крутився стовпами.
І так прудко він летів,
Що умить нагнав братів.
А брати не сподівались,
Не жартуючи злякались.
Тут Іван давай кричати:
«Соромно чуже чіпати!
Од Івана ви умніші, –
Та Іван од вас чесніший:
Коней він у вас не крав!»
Старший брат тоді сказав:
«Любий брате наш, Іване,
Діло, що й казать, погане;
Та згадай ти бідування,
Наше тяжке проживання,
Як пшеницю ми не дбаєм,
Ледве хліб щоденний маєм;
А як часом неврожай,
То петлю хоч накидай.
Вчора ми всю ніч не спали,
Все з Гаврилом міркували,
Що вже нам почать робить,
Як біді нам пособити?
Вже ми се і те гадали,
Напослідок так поклали,
Коней щоб твоїх продать,
Рублів з тисячу хоч взять.
В дяку ж, я кажу до мови,
Привезти тобі обнови: г
Чоботи нові, чумарку
І з червоним верхом шапку.
Та ще й батько не здолає:
Сили працювать не має.
Годуватись треба-ж вік –
Сам розумний чоловік!»
«Ну, коли вже так, паняйте, –
Каже їм Іван, – продайте
Коней двох моїх і зброю,
Та й мене візьміть з собою!»
Дуже тут брати скривились,
Та не можна бо! – згодились.
Небо стало вже темніти,
І навкруги холодніти.
От щоб як не заблудитись,
Всі поклали зупинитись.
Серед лісу разом стали,
Жваво коней пов’язали,
З хлібом вийняли торбину,
Підкрепилися частину,
Та й верзли, що Бог їм дав,
Хто до чого кебу мав.
Гульк! Данило в лісі баче,
Ніби там вогонь маяче.
На Гаврила він зирнув,
Лівим оком підморгнув,
Кашлянув йому тихенько.
На вогонь вказав пильненько.
Той в потилиці почухавсь:
«Темно! місяць, щоб послухавсь
І хоч жартом до нас глянув,
На хвилиночку проглянув.
Все б же краще... а то темно,
Якось дуже неприємно!..»
«Постривай! Здається, мріє,
Наче он димок сивіє...
Так і є! дивись – курить,
От багаття б роспалить!..»
«Ну, та й діло б вийшло гарне.
Збігай, братику Іване,
В мене, як на те, не стало
«Ані труту, ні кресала».
Сам міркує ж тут Данило:
«Щоб тебе там задавило!»
А Гаврило домовляє:
«Хто й зна. що таке там сяє:
Гайдамаки якщо стали –
Згадуй, братику, як звали!»
Впину дурневі немає!
Він на коника сідає,
В ребра бухає ногами
І скубе його руками.
Мов пожежа, він. полинув...
Коник знявся – й слід загинув!
«Хай Христова з ними сила!» –
Закричав тоді Данило,
І обвивсь хрестом святим –
«Що за звір такий під ним?»
Дужче полум’я палає,
Швидше коник поспішає,
Поруч вже з огнем він став.
Лан, неначе вдень сіяв.
Скрізь проміння миготить,
А не гріє й не димить.
Здивувався тут Іван:
«Що, – він мовив, – за шайтан?
Жару буде шапок з п’ять,
Диму ж і тепла не знать!»
Став йому казати Коник:
«Ет, велике диво вогник! –
Вже найшов на що дивиться:
Це перина од жар-птиці.
Та щоб лиха не придбати,
Краще, чуєш, не займати:
Сум та лихо ще з бідою
Принесе вона з собою».
«Як же! можна все казати», –
Дурень став собі бурчати.
І перину піднімає
Та в ганчірку загортає;
Загорнувши, заховав,
І коня назад вертав.
До братів він прибуває,
І таке розповідає:
«Як туди я долетів,
Там гнилий пеньок горів.
Ледве я й не підірвався,
Все над клятим рачкувався,
Роздував його з годину,
Ні! погасла зла личина».
Цілу ніч брати не спали
Та з Івана реготали;
А Іван під дуб упав
І до ранку добре спав.
Вранці коней посідлали,
У столицю прибували;
Стали з кіньми всі гуртом
Саме супроти хором.
Був у тій столиці звичай:
Як не скаже городничий.
То ніхто не продавав
І ніхто не купував.
От півдня вже настигає,
Городничий виїжджає,
В смушевій чорній шапці
І китайчатій чумарці;
Поруч сотенні гонці,
Всі завзяті молодці;
З ним отаман верховий,
Оповідач вістовий;
Він пикатий та кирпатий,
Довговусий, бородатий.
В золоту сурму він грає,
Дужим голосом гукає:
«Гей! крамниці одчиняйте
І купуйте, продавайте:
Вартовії ж скрізь сідайте
Та за людом доглядайте.
Не було щоб часом сварки,
Або галасу, чи давки.
І щоб де катюжний плід
Не обманював нарід».
Всі крамниці одчиняють
І до себе закликають:
«Гей заходьте, добрі люде!
Є усе, що треба буде».
Покупці до їх ідуть,
Всякий крам у їх беруть.
Гроші крамарі складають,
Вартовим вони моргають.
Городничий прибуває.
Кінський торг він оглядає,
Баче силу там народу,
А ні виходу, ні входу;
Так бач, лавию й стоять,
Та регочуться й кричать.
Городничий здивувався.
Що нарід розгамувався
І гонцеві закричав,
Щоб з дороги всяк звертав.
«Гей, мерщій приймайте ноги!
Геть з дороги! Геть з дороги!» –
Закричали верхові
І сипнули нагаї.
Тут народ заворушився,
Зняв шапки і розступився.
Перед ними кінський ряд,
Баче: два коні стоять.
Молодії, воронії
Довгі гриви, замашнії,
А хвости у їх товсті.
Сяють, наче золоті.
Хоч дідусь і жвавий був,
А потилицю лапнув:
«Мудрі Божії діла!
І яких же див нема!»
Всі тут люде привітались,
З його мови дивувались.
Городничий же в той час,
Зараз дав усім наказ,
Щоб конів не купували,
Не штовхались, не кричали,
Бо поїде до двора
І повідоме царя.
І, залишивши гінця,
Він подався до дворця.
Приїздить він у дворець:
«Змилуйсь, царю, наш отець! –
Городничий промовляє,
І до ніг він припадає. –
Не звели катам оддати,
Слово дай мені сказати».
Цар на це сказав: «Ну-ну!
Та кажи вже до ладу».
«Як зумію, розкажу:
Городничим, бач, ходжу,
Щиро, певно я працюю...»
«Добре, добре, це я чую!»
«От сьогодні опівдні
Диво трапилось мені:
Зранку місто доглядаю,
Потім в кінський гурт в’їжджаю.
Гульк! аж сила там народу,
А ні виходу, ні входу.
Що ти мусиш тут робити?
Геть звелів людей гонити.
І народ як розступився –
Я між кіньми опинився:
Проти мене кінський ряд,
Вкупі два коні стоять,
Молодії, воронії,
Довгогриві, замашнії,
А хвости у їх товсті,
Сяють, наче золоті».
Тут вже цар не міг мовчати:
«Треба зараз розпитати.
Непогано, – каже, – буде
І купити теє чудо!
Ген, ридван мені подать!..»
Коні лагідні стоять.
Цар умився, розчесався,
І до дива він подався.
За царем стрільці ідуть:
Приїздить у кінський гурт.
Всі навколішки упали,
І «здоров бувай!» кричали.
Привітавшись, цар махнув
І з ридвана геть плигнув.
З коней він очей не зводе,
Сяк і так до їх заходе.
Йменням ласкавим взиває
І за спини їх торкає;
Гладе шиї їм крутії,
Чеше гриви золотії;
Довго коней роздивлявся,
А нарешті так спитався:
«Озивайтеся, хлоп’ята,
А чиї це коненята?
Хто над ними господар?» –
І повів очима цар.
Знявши шапку, наш Іван,
Руки в боки, наче пан,
З-за братів тут виступає
І цареві одмовляє:
«Господар їх буду я».
«Продаєш конів? – питає.
Ні, не продаю, міняю».
«Що ж мінка бажаєш взять?»
«Срібла шапок двічі пять».
«Це, виходе, десять втяв!» –
І одважити сказав.
Ще по щедрості своїй
Цар набавив три рублі.
Повели в дворець конів,
Мабуть, десять конюхів;
Всі з ясними гапликами
І з товстими батогами:
Та в дорозі як на сміх.
Коні з ніг звалили всіх,
Геть оброті поскидали,
І до Йвана повтікали.
Зараз цар назад вертав
Та Іванові казав:
«Пара хлопцям не дається,
Що ж робити? Доведеться
У дворці тобі служити.
Будеш в золоті ходити,
У червоне все вдягатись,
Наче в маслі сир купатись,
І худобу всю мою
Доглядать тобі даю.
Слово в тім царське – застава!
Згоден?» – «Оттакая слава!
У дворці я маю жити,
Весь у золоті ходити!
Буду я в що хоч вдягатись,
Наче в маслі сир купатись;
Всю худобу доглядати
Хоче цар мені оддати!
Це, виходе, прямо з лана
Та я вискочив на пана!
Добре! Нічого робити,
Згоден я тобі служити.
Та умова: – не займати,
Скільки хочу, спать давати,
І робити, що я знаю,
Бо... п’ятами накиваю».
Коней тут Іван гукає,
На їх шапкою махає...
Вибиває в рукавиці,
І пішов він по столиці.
Коні, пісню як зачули,
Танцювати враз майнули.
Старші ріжуть гопака,
А горбуник гайдука.
Люде дуже здивувались,
Та хрестились і жахались.
А два брати не зівали,
Мовчки гроші рахували.
В очкури їх зашивають
Та й додому поспішають.
Дома грішми поділились,
Враз обидва одружились:
Стали жити, панувати
Та Івана виглядати.
Зараз ми їх покидаєм,
Краще казку ми згадаєм
І розважим християн,
Що накоїв наш Іван;
Як цареві він служив
І яку біду нажив;
До сусіда як попав,
Як перину він проспав;
Як піймав живу жар-птицю
І привіз він як царицю;
Як він місяця прохав.
Волю китові благав,
Їздив як за обідцем,
Був на небі посланцем.
Як додому він вертав,
Кораблі він визволяв,
Як в окропі не зварився;
Як вродливим він зробився;
Ми про те, бач. річ ведем.
Як зробився він царем.
II.
Хутко казка пролітає,
Тихо діло поспіває.
Ну ж казати до кінця
Про Івана молодця,
Ще про сірого вовка,
Та про білого бичка.
Кози в море утекли,
Скелі лісом заросли,
Кінь з оброті одірвався
І до неба аж піднявся;
Долі липи вікові,
Збоку хмари громові,
Хмара хмару роздирає,
Грім на небі розкидає...
Це ще приказка. А далі
Казка наша буде справді.
Як на морі-океані,
Та на острові Буяні,
В лісі там труна стоїть,
Дівчина в труні лежить.
Соловей щодня співає
Та звір хижий завиває.
Та й це приказка була,
Ось і казка вже пішла.
Ну, так бачите, миряни,
Слобожани, хуторяни,
Наш моторний Іванець
Примостився у дворець?
Там за кіньми доглядає,
І ніколи не згадає
Ні братів, ні батька, неньку,
Ні свій любий край рідненький.
Що йому до тих братів?
У Івана жупанів,
Усього – чобіт, шапок,
Буде десять аж скриньок.
Смашно їсть, багато спить,
Скрізь привілля – тільки жить...
Став там, тижнів через п’ять,
Спочивальний примічать.
Та до речі: до Івана
Був він, чуєте, за пана
Над хоромами усіма;
Ще й боярська він дитина,
То й не диво, що кривився
На Івана і божився,
Що і сам хоч пропаде,
А приблуду прожене.
Доки ж що, він вгамувався,
Та ще ланець прикидався,
Що він буцімто каліка,
Та глухий і недоріка.
Сам міркує ж: «Постривай же,
Ти згадаєш мене, враже!..»
Так став, тижнів через п’ять,
Спочивальний примічать:
Коней Йван не напуває,
Не пестить, не доглядає,
А одначе коні ситі,
Чисто, чепурно обмиті;
Гриви сплетені дрібненько,
І чуби лежать рівненько;
Шерсть аж хвилями в їх грає
І промінням одливає;
А в діжках росте мов їжа –
Жито і мука свіжа.
«Що це за нечиста мати?»
Спочивальний став гадати:
«Стій! чи не буває тут,
Часом дідько баламут?
Нумо, дай я повартую;
А то й кулю я зготую,
Не здригнувши ні на цяту;
Щоб Івана доконати!..
Розкажу я в раді царській,
Що їх конюх господарський –
Бусурманський єретик;
Ворожбит і чарівник;
Що з нечистим накладає,
В церкві Божій не буває;
Що чужого ма хреста
І не держить він поста!»
Той же вечір, як смеркало,
Спочивальний хитрий жваво
В ясла крадькома пробрався
І в овес на дно сховався.
От і північ наступила;
В його серце защеміло,
Ледве він живий лежить
І молитву шепотить,
Дідька в гості дожидає...
Гульк! щось двері одчиняє,
Коні тупнули... вона!
Входе раптом в хлів мана,
Двері шрубом засуває,
Шапку бережно скидає,
На вікно її кладе;
З шапки тут мана бере
Тричі вгорнуту в ганчірці
Скарб-перину од жар-птиці.
Світ такий тут запалав,
Ворог як не закричав,
І од жаху затрусився,
Аж овес заворушився.
Та мані про те байдуже,
Розклада перину тут же;
Порать коней починає,
Вимиває, витирає,
Довгі гриви заплітає,
Всяких пісеньок співає.
От, зігнувшись як їжак,
І трублячи у кулак,
Спочивальний виглядає,
Що там дідько утинає.
«Що за ворог!.. мов мороче,
Бач, як вдягся опівночі?
Ріг нема, ні бороди,
Гарний хлопець, хоч куди:
Підголився до шнурочка,
Стьожка і нова сорочка,
Жовті чоботи, жупан,
Мов самісінький Іван.
Це морока! – Глянув знову
Спочивальний тут на його... –
Е! бач що! тепер вгадав, –
Сам собі він белькотав. –
Добре! завтра ж цар узнає,
Дурень в себе що ховає.
Ранку дай діждатись тільки,
Пам’ятатимеш навіки!»
А Івашко й не гада,
Що насупилась біда;
Гриви коням заплітає
Та пісень собі співає.
А як коней він прибрав,
Сіна свіжого наклав,
Націдив ще їм до того
В діжку пійла медяного;
Позіхнув він, а перинку
Знов закутав у ганчірку.
Шапку в голови – і ліг
Біля задніх в коней ніг.
Тільки почало зоріти,
Спочивальний став тремтіти,
А почувши, що Іван
Вже хропе, як Яруслан,
З ясел тихо вилізає,
До Івана підбігає, –
В шапку пальцями шурнув:
Дай перину! й геть майнув.
Тільки-тільки цар умився,
Спочивальний тут явився,
Поклонивсь йому низенько
І почав казать тихенько:
«Ти на мене не гнівися,
Що з повиною явився;
Не звели катам оддати,
Слово дай мені сказати».
«Тільки правду лиш саму! –
Каже грізно цар йому. –
А як будеш ти брехати,
Батогів не минувати».
Глянув той цареві в вічі
Й став казать такії річі:
«От святий тобі Христос,
Що кажу я правду, ось, –
Наш Іван, те всякий знає,
Що од тебе він ховає
І не злото чи срібнину,
А жар-птахову перину».
«Га? жар-птахову? Треклятий!
І він мав? такий багатий?..
Постривай же ти, катюго,
Не втечеш мені од пуги...»
«Та й не те Іван ще знає, –
Ворог стиха домовляє. –
Дива тута ще не скільки,
Як би мав перину тільки,
А й самую він жар-птицю
У твою царську світлицю,
Як бажаєш приказати,
Похваляється дістати».
Оповідач, з оцим словом,
Обручем зігнувсь яловим
І до ліжка ближче став,
Дав перину й знов упав.
Цар дивився, роздивлявся,
Гладив вуса, реготався,
Аж гризнув за край перинку,
Потім, положивши в скриньку,
Грізно закричав од жаги
І в додаток до уваги
Кулаками став махати:
«Гей! Івана вмить позвати!»
І розсильні тут дворяни
Враз побігли звать Івана.
Спотикнувшись об пороги,
Вкупі простяглись небоги.
Цар цим довго любовався,
До нестями реготався.
А вони тут, угадавши,
Що вгодили, добре впавши,
Враз зморгнулись, подивились,
Та і вдруге покотились.
Цар той так це сподобав,
Що шапки подарував.
І розсильні тут дворяни,
Знов побігли звать Івана,
Якомога поспішали,
Та на цей вже раз не впали.
От до стайні прибігають,
Двері навстіж одчиняють,
І давай його гукати,
Попід боками штовхати.
З півгодини голосили,
А Івана не збудили.
Напослідок псарник взяв,
Та мітлою вже підняв.
«Хто юрбу сюди зібрав? –
Вставши, грізно він кричав. –
Затоплю сього і того,
Більш не зробите такого!
Бач які, будить Івана!»
Кажуть тут йому дворяни:
«Цар нам волив приказати,
Щоб тебе йому позвати».
«Цар?.. Ну добре; от вдягнуся
Та до його і явлюся», –
Каже посланцям Іван.
І, одягши він жупан,
Поясом підперезався
І, умившись, розчесався;
Ще й батіг свій прив’язав
І, мов качур, почвалав.
От він до царя явився,
Підбадьоривсь, поклонився,
Двічі крякнув та й спитав:
«А на що мене позвав?»
Цар, моргнувши оком лівим,
Гримнув тут на його з гнівом:
«Я кажу тобі мовчать!
Ти повинен одвічать:
Право мав яке ховати
І нікому не казати,
Нашу ти царську скарбину –
Жаро-птахову перину?
Що я? цар, чи я боярин?
Зараз же кажи, татарин!»
«Постривай, – Іван сказав
І рукою замахав. –
Шапки ж наче я не дав...
Звідкіля ж це ти вгадав?
Та хіба ж це од пророка?
Це далебіг, що морока!
Хоч в острог! де хоч дівай,
За перину не питай».
«Відповідуй! я питаю!»
«Та тобі ж я одмовляю,
Що нема. Та й те сказати –
Де ж мені перину взяти?»
З ліжка дар мерщій плигає,
Срібну скриньку одчиняє:
«Що? ти смієш відмагатись?
Ні, вже годі вивертатись!»
Затрусився наш Іван,
Як при вітрові бур’ян,
І впустив додолу шапку.
«А що, мабуть, важко, дядьку? –
Цар сказав йому. – Стривай!»
«Ой, помилуй, вибачай!
Вибач цю мою облуду,
Більш брехати я не буду». –
І, закутавшись у полу,
Повалився він додолу.
«Перший раз я вибачаю
І вину тобі прощаю, –
Цар Іванові говоре. –
Я сердитий – буде горе!
З серця ніколи добою
Геть і чуба з головою...
Бачиш, вдачі я якої,
Та без мови хай палкої:
Я прочув, що ти жар-птицю
У мою царську світлицю
Похваляєся дістати;
Я бажаю її мати.
Ну, гляди ж не одмагайся!
Та дістать мені старайся!»
Тут Івашко закричав:
«Ні, цього я не казав;
Про перину не зрікаюсь
І од неї не цураюсь!
А про птаху, як там знаєш, –
Тільки марно нарікаєш».
Цар, кивнувши бородою:
«Торгуватися з тобою? –
Закричав йому. – Гляди:
Якщо тижнів через три
У мою царську світлицю
Не дістанеш ти жар-птицю,
То, я свідчусь бородою,
Порахуюся з тобою:
Посаджу в острог на палю!»
Тут Іван заплакав з жалю
І у стайню почвалав,
Де Горбуник спочивав.
Коник, як його зачув,
Був метелиці встругнув.
Потім, сльози як побаче,
Ледве-ледве сам не плаче:
«Що, Іване, ти такий
Невеселий та смутний? –
Коник так його питає,
Сам же в очі заглядає. –
Ти не крийся перед мною,
Що ти маєш за собою:
Може, часом захворів,
Чи попав до ворогів?»
Йван до Коника припав,
обнімав та цілував...
Як мала дитина просе:
«Лихо, конику, – голосе. –
Цар звелів дістать жар-птицю
У його царську світлицю.
Що ж робити починати?»
Коник став йому казати:
«Справді, це біда, кажу,
Тільки я допоможу.
З того ж лихо це страшне,
Що не слухав ти мене:
Як ми їхали в столицю,
Взяв перину ти жар-птиці.
Пам’ятаєш, я казав,
Краще б ти її не брав.
Сум та лихо ще з бідою
Принесе вона з собою.
А от зараз ти й узнав,
Що не дурно я казав.
Тільки й це ще не робота.
Далі буде нам турбота.
Зараз до царя біжи,
І отак йому скажи:
“Царю! дай мені корито
І до його меду й жита,
Дрібнобілого пшона,
Ще й заморського вина;
Та звели, щоб не барились,
А швиденько ворушились”.
Завтра, як почне світати,
Птах поїдемо шукати».
До царя Іван приходе
І розмову так заводе:
«Царю! дай мені корито
І до його меду й жита,
Дрібнобілого пшона,
Ще й заморського вина;
Та звели, щоб не барились,
А швиденько ворушились.
Завтра, як почне світати,
Птах поїдемо шукати».
Цар звелів все вмить зробити,
Щоб Івана не барити.
Молодчиною взивав,
Швидко вороття бажав.
От на другий день, ще рано,
Коник розбудив Івана:
«Гей, Іване, годі спати!
Час нам діло починати!»
Тут Івашко з ліжка встав,
Все налагодив, зібрав,
Теплий жупанок вдягає
І на коника сідає;
Взяв корито, мед, пшоно,
Два окрайці паляниці,
Та й подавсь шукать жар-птиці.
Тиждень цілий все чухрали,
В восьмий день у лісі стали.
Коник тут навча Івана:
«Зараз буде ось поляна,
На поляні тій гора,
Вся із щирого срібла.
От сюди, ще до зірниці,
Прилітають всі жар-птиці
Із криниці воду пити,
Тут і мусимо ловити».
Тільки Коник це сказав,
На поляні зразу став.
Що за поле! зелень, квіти,
Мов каміння самоцвіти!
Вітерець над ними віє,
І туман вночі сивіє;
Скрізь позелені квітки,
Мов заплетені вінки,
А на самій на поляні,
Мов та скеля в океані
Та пишається гора,
Вся із щирого срібла,
Часом літним і весінним
Сонце облива промінням;
Вниз вся золотом блищить,
Зверху свічкою горить.
Коник наш по косогору
Вже піднявсь на саму гору,
Сажнів триста прочухрав,
Зупинився, та й сказав:
«Швидко ніч почне лягати,
Ти повинен чатувати –
Лий в корито мед-вино
І з вином мішай пшоно,
Під корито сам сховайся
Та й лежи собі, притайся
І тихенько виглядай,
Та, гляди, не прозівай;
Ще до ранньої зірниці,
Прилетять сюди жар-птиці
І почнуть пшоно дзьобати
Та по-своєму кричати.
Стане тут яка над край –
Ти за хвіст її хапай!
Скільки сили будеш мати,
Починай мене гукати, –
Я до тебе вмить з’явлюся».
«А я часом не спечуся?» –
Розстилаючи жупан,
Коника спитав Іван.
«Треба взяти рукавиці,
Мабуть, що палкі жар-птиці».
Коник геть з очей подався,
Крекчучи, Іван сховався
Під дубовеє корито,
Та й лежить там, наче вбитий.
От північною добою
Враз засяло над горою,
Наче сонце випливає,
Рій жар-птахів налітає.
Ну тут бігати, кричати
І пшоно з вином дзьобати.
А Іван, од їх закритий,
Виглядає з-під корита.
Він міркує сам з собою,
Ще й розмахує рукою:
«Тьху-те, гемонська сила!
Скільки клятих налетіло!
От би всіх переловив,
То б то грошики влупив.
Нічого казати – гарні,
Як одна до масті парні.
Ноги в їх малі у всіх,
А хвости – так чистий сміх!
І в курей таких немає...
А як пір’є одливає.
Наче полум’я із печі!»
І, після такої речі,
Під коритом він попхався,
Спотання до птах підкрався
І за хвіст одну лапає.
Хутко коника гукає:
«Кониченьку вороненький!
Швидше, друже мій вірненький,
Я жар-птаху вже вловив».
Коник зразу прилетів:
«Ну, Іване, умудрився,
І недовго ти барився!
Ну, саджай її в торбину,
Та чіпляй мерщій за спину;
Час додому нам вертатись».
«Ке! ще птах мені злякати,
Я їх клятих сполохну».
Відмовля Іван йому.
І вхопивши батога,
Став чухрати по ногах.
Зграя птахів золотая,
Наче хмара вогняная,
Вмить знялася й полетіла,
Небо все почервоніло.
А Іван на їх слідком,
Все маха своїм мішком.
Справді, ніби де горить!
На всю пельку він кричить.
Птиці в хмарі заховались.
Наші їхати зібрались,
Цупко торбу зав’язали
І з жар-птахою вертали.
От приїхали в столицю.
«Що, привіз мені жар-птицю?» –
Цар Івана тут питає.
Спочивальний омліває,
І, від злости, чи од муки,
Покусав собі він руки.
«Звісно, царю, що дістав», –
Так Іван йому казав.
«Де ж вона? мерщій давай!»
«Хоч хвилинку постривай, –
Як бажаєш подивитись,
«Треба в хаті зачинитись...»
Тут дворяни вибігають,
Хутко вікна зачиняють...
Торбу враз Іван на стіл,
«Нумо! вилізай відтіль!»
Світ такий тут засіяв,
Що люд очі затуляв.
Цар: «Пожежа! – репетує. –
Хай, хто вірує – рятує.
Швидше бо людей скликайте!
Заливайте! заливайте!»
«Тут пожежі, цар, немає,
Це так пір’ячко палає, –
Каже Йван, а сам зо сміху
Як не трісне. – Це утіху,
Бач, привіз я, господар!»
Тут говоре йому цар:
«От люблю, Іване, друже!
Ти розважив мене дуже.
І за вчинок ти такий
Будь царський наш стременний».
Спочивальний же, що був
Першим кіньським паном, чув,
І бурчав собі під ніс:
«Постривай же, клятий біс!
Це не скрізь тобі лучиться,
Так щасливо умудриться.
Я і вдруге підведу,
Мій коханий, на біду!»
Тижнів через три, в неділю,
В хаті ввечері сиділи,
Хлопці вкупі з кухарями,
Двірниками та псарями:
Яруслана там читали
І медок з кухлів смоктали.
«Ну, та й збірник я дістав! –
З хлопців тут один сказав:
Та не те, щоб там здоровий,
А казки які чудові?
Та й казок тих, як узять,
Більш не буде як із п’ять.
Та не можна одірватись
І казок тих начитатись».
Хлопці вголос: «Покажи,
Розкажи нам, розкажи!»
«Ну якої ж розказать?
Бо їх бачите, аж п’ять:
Перша казка про Борба,
Друга казка про царя,
Третя – про якесь там царство,
А четверта – теж про паньство;
П’ята... п’ята... ой, забув!
І на думку от спадає!»
«Цур їй», – хтось тут відмовляє.
«Постривайте! про царицю!
Так і є – про чарівницю.
То котрої ж починати,
Казки, хлопці, вам казати?»
«Про царицю! – всі кричали. –
Про царів вже ми чували,
Про царицю веселіше;
Ну, росказуй же хутчіше».
На ослоні сів гарненько,
Став казати лагідненько:
«Це не в нас, а на чужині,
Десь в німецькій аж країні,
Є, хлоп’ята, окіян:
Плава сам там басурман,
Наших там же споконвіку
Не було ні чоловіка.
Чутка ж так давно іде,
Що цариця там живе,
А цариця не проста,
Сонцю рідная сестра;
Місяць батьком називає.
По садочку походжає,
У жупанові червонім.
В золотім шугає човні
І веселечком срібним
Скрізь сама керує ним,
Мудро ще пісень співає
Й на бандурі гарно грає».
Спочивальний з печі плиг!
Не шануючи і ніг,
У дворець мерщій пустився.
Раптом до царя явився.
Поклонивсь йому низенько
І почав казать тихенько:
«Царю любий, не гнівися,
Що з повиною явився,
Не звели катам оддати,
Слово дай мені сказати».
«Ну, кажи, та правду тільки,
Не бреши, гляди, ніскільки!» –
Цар із ліжка закричав.
Спочивальний одвічав:
«Вкупі зараз ми були,
За твій довгий вік пили,
А один нас розважав,
Казки гарної читав:
Казки про красу-царицю,
Молодую чарівницю.
Стременний тут забожився,
Головою посвідчився,
Що він знає оту птицю,
Надражнив він так царицю!
Ще, коли бажаєш знати,
Похваляється дістати!» –
Спочивальний гепнув в ноги.
«Гей, покличте стременного!» –
Цар гонцеві закричав.
Спочивальний в сінях став,
А розсильнії дворяни
Вмить побігли звать Івана.
Сонного його знайшли
І в сорочці привели.
«Ну, Іване, – цар мовляє, –
Я про тебе вісти маю,
Кажуть, буцім, ти для нас
Тільки зараз похвалявсь
Розшукати другу птицю,
Цебто – дівчину царицю»...
«Що це? що це? Бог святий! –
Став казати стременний. –
Певно, мабуть, що зі сну
Ти пускаєш цю ману!
І гадай собі, як знаєш.
А мене ти не підманеш».
Цар, кивнувши бородою:
«Торгуватися з тобою! –
Закричав йому. – Гляди!
Якщо тижнів через три
У мою царську світлицю
Не дістанеш ти царицю –
То, я свідчусь бородою,
Порахуюся з тобою:
Посажу в острог на палю!..»
Тут Іван заплакав з жалю
І у стайню почвалав,
Де Горбуник спочивав.
«Що, Іване, ти такий
Невеселий та смутний? –
Коник так його питає,
Сам же в очі заглядає. –
Може, часом захворів
Чи попавсь до ворогів?»
До коня Іван припав,
Обнімав та цілував;
Наче брата пригортає –
І про лихо він мовляє:
«Цар звелів дістать царицю
У його царську світлицю.
Що ж робити, починати?»
Став Горбуник розважати:
«Справді, це біда, кажу,
Тільки я допоможу;
З того лихо це страшне,
Що не слухав ти мене.
Тільки й це ще не робота,
Далі буде нам турбота.
Зараз до царя біжи
І отак йому скажи:
“Щоб царицю упіймати,
Треба ось мені що мати:
Причиндалу на курінь
Та дубовий ще ослін.
Страви на обід смашної,
Все з-за моря, не якої!
А до того й прохолодки,
Всякі ласощі солодкі”.»
До царя Іван приходе
І розмову так заводе:
«Щоб царицю упіймати,
Треба ось мені що мати:
Причиндалу на курінь,
Та дубовий ще ослін.
Страви на обід смашної,
Все з-за моря, не якої!
А до того й прохолодки,
Всякі ласощі солодкі».
«Так давно б, ніж не хотів!» –
Цар із ліжка відповів.
І звелів все вмить зробити,
Щоб Івана не барити.
Молодцем його взивав,
Швидко вороття бажав.
От на другий день, ще рано,
Коник розбудив Івана:
«Гей, Іване, годі спати,
Час нам діло починати!»
Тут Івашко наш піднявся,
Їхать лагодивсь, збирався,
Взяв, що треба, на курінь
І дубовий ще ослін,
Страви на обід смашної,
Все з-за моря, не якої,
А до того й прохолодки.
Всякі ласощі солодкі.
Все в торбину поскладавши.
Мотузочком зав’язавши,
Теплий жупанок вдягає
І на Коника сідає, –
Витяг скибку паляниці,
Тай подавсь шукать цариці.
Тиждень цілий все чухрали,
А на восьмий день аж стали
Біля моря-окіяна,
В темнім гаї на поляні.
Каже коник до Івана:
«Стежка ось до окіяна,
Наша тут живе цариця,
Молодая чарівниця.
«В рік на землю, це до річі,
Прибуває тільки двічі;
Цілий день у нас гостює,
Потім знову геть мандрує».
Річ скінчивши до Івана,
Прибіга до окіяна;
Там гуляли хвилі білі.
Клекотіли й булькотіли.
Вмить з коня Іван злізає,
А він так йому мовляє:
«Ну, будуй отут курінь,
Ставляй страву на ослін,
А до того й прохолодки,
Всякі ласощі солодкі,
Сам же за курінь сховайся,
Та й лежи собі, притайся.
Бачиш, човен виринає,
То цариця настигає;
Ввійде хай вона в курінь,
Хай сідає на ослін;
На бандурі як заграє –
Знай, що час вже настигає:
Зараз ти в курінь вбігай
І царицю ту хапай;
Та держи її міцніше
І гукай мене скоріше.
Я тоді не забарюся
І до тебе вмить явлюся.
Та пильніше доглядай,
Та не спи, та не дрімай!
Як же часом прозіваєш –
То багацько лиха взнаєш».
Коник геть з очей подався,
За курінь Іван сховався,
Став він дірку колупати,
Щоб царицю виглядати.
От вже південь настигає;
Тут цариця підпливає,
Шмиг з бандурою в курінь
І сідає на ослін.
«От так цяця! Сміх та горе! –
Нишком тут Іван говоре. –
Як же ж в казці кажуть диво,
Буцім гарна та вродлива?
Це ж не гарна, а бридка,
Вся бліда, та ще й тонка,
У курчати мов, ніжки
І в обійми три вершки!
Хай хто знає, той кохає,
Я й дивитись не бажаю!»
А цариця тут заграла,
І так гарно заспівала,
Що Іван, не тямлю як,
Вмить схилився на кулак
І під пісню чарівну,
Сам не вчувся, як заснув.
От вже вечір настигав...
Коник тут над ним заржав,
І, штовхнувши в бік ногою,
Закричав над головою:
«Спи, коханий, до звізди!
Сподівайсь собі біди!
Не мене за те на палю...»
Тут Іван заплакав з жалю
І, ридаючи, благав,
Коник гніву щоб не клав:
«Вибачай на цей раз, брате,
Більше я не буду спати».
«Бог простить, і я прощаю, –
Горбоконик одвічає. –
Це ще можна влаштувати,
Тільки, чуєш, годі спати!
Вранці приплива цариця,
Молодая чарівниця,
Меду знов покуштувати
І на кобзі вигравати.
Як же й завтра ти заснеш –
«Голови не вбережеш».
Коник геть з очей подався.
За курінь Іван сховався;
Взяв каміння та гвіздків
Од розбитих кораблів,
Щоб себе ними вштрикнути,
Якщо трапиться заснути.
На зорі другого дня
До нового куріня
Чарівниця підпливає.
Човен на піску лишає:
Шусть з бандурою в курінь! –
І сідає на ослін.
На бандурі як заграла
І під неї заспівала,
То Івашко наш під спів
Знову спатоньки схотів.
«Постривай же, дочко суча! –
Каже наш Іван встаючи, –
Вдруге в море не втечеш,
Під біду не підведеш!»
Тут Іван в курінь вбігає,
Довгу косу він хапає...
«Ой, рідненький, поможи!
Швидше, конику, біжи!»
Горбоконик вмить явився:
«Ну, Іване, умудрився!
Ну сідай же ти хутчіше
Та держи її міцніше!»
До столиці прибуває,
Цар назустріч вибігає,
До цариці він підходе
І в дворець мерщій уводе;
За дубовий стіл саджає,
Пильно в очі заглядає,
Зо всіх боків він заходе,
Річ солодкую заводе:
«О, незрівняна царице!
Вудь моєю, чарівнице.
Бо, зустрівши я тебе,
Вже не тямлю і себе.
Соколині твої очі
Не дадуть заснути й ночі;
Та й удень життя нудне –
Будуть мучити мене!
Ну, промов ласкаве слово,
На весілля все готове!
Завтра ранньою добою
Повінчаємось з тобою».
А цариця й не озвалась,
Та од його одверталась.
Цар на це не ображався,
А ще дужче закохався:
Він навколішки упав,
Руки білі цілував.
І почав тут ляси знову:
«Ну, промов мені хоч слово!
Чим тобі я не припав?
Тим хіба, що покохав?»
«Доленька моя сумна.
Коли хоч, – мовля вона, –
Оженитись на мені,
То дістань, кажу, в три дні
Обідець мій з окіяна».
«Гей, покликати Івана!» –
Цар дуженько тут гукнув,
Трохи й сам він не чкурнув.
До царя Іван явився,
Цар на його накотився
І казав йому: «Іване!
Зараз їдь до окіяна;
Обідець там є цариці,
Молодої чарівниці, –
Як дістанеш ти його,
Наділю тобі всього».
«Я й з тієї ще дороги,
Ледве що тягаю ноги,
А ти знов на окіян!» –
Відповів йому Іван.
«Бо не можна з цим баритись:
Швидко хочу одружитись! –
Цар на його став кричати
І ногами тупотати. –
Ти зі мною не змагайся,
А хутчіше убирайся!
Зараз же, гляди, й рушай!»
Тут цариця: «Постривай:
Їдь в хороми до батенька,
Поклонись йому низенько
І скажи – я знать бажаю,
Це навіщо він ховає
Вже три ночі і три дні
Ясний вид свій в тумані?
Братик ще чого коханий
В ймлі сховався непроглядній
І з ясної далини
Промінь він не шле мені?
Пам’ятай же!» – «Добре! Буду,
Якщо тільки не забуду.
Та ще треба, бачиш, знать,
Хто твій батько, і хто брат?
З пантелику щоб не збитись,
І в рідні не помилятись!» –
Так царицю Йван питає,
А цариця одмовляє:
«Батько-місяць золотий,
Сонце-братик дорогий...»
«Тільки там не забаряйся, –
Через три дні ти вертайся!» –
Цар од себе домовляє.
Він з-поклоном їх лишає
І у стайню почвалав,
Де Горбуник спочивав.
«Що, Іване, ти такий
Невеселий та смутний?» –
Коник тут його питає.
«Поможи, – Іван мовляє. –
Цар на старості здурів,
Оженитись захотів,
А царівні до вінця
Забажалось обідця;
От і шле за окіян, –
Відповів йому Іван. –
І на це три дні всього,
От ти й діставай його!
Ще прохала та цариця,
Десь в хоромах поклониться
Сонцю й місяцю на небі,
Та й спитати дещо треба».
Став Горбупик розважати:
«Як по щирості сказати,
Це ще, чуєш, не робота:
Далі буде нам турбота.
Ну. іди ж ти спочивати,
Вранці будемо рушати
Ми на море-окіян».
От на другий день Іван,
Три аж цибулини взявши
І в кишеню заховавши,
Свиту теплую вдягає
Та й на коника сідає.
Він в далекий путь полинув...
Дайте, хлопці, одпочину!
III.
Й досі наш Стецько грядки копав,
А тепер Стецько в пани попав.
Трайда, рай-да, трай-да-ра,
Вийшли коні із двора;
Хлопці коней тих піймали
І міцніше прив’язали...
Крук сидить десь на дубочку
І він грає у дудочку,
Ой, він грає, виграває,
Людей добрих розважає:
«Гей, послухайте новини!
Господар був й господиня;
Господар почне баляси,
Господиня ж викрутаси,
То і піде в їх весілля
На велике все подвір’є...»
Та це приказка ведеться,
Казка згодом аж почнеться.
Біля нашого двора
Муха голосно співа:
«Що дасте мені за звістку,
Як свекруха б’є невістку?
Як на припічок саджала,
На сповивач прив’язала,
До ніг ручки притягла,
Черевички геть стягла?
Не виходь мені смерком
І не стій із козаком!..»
Та це приказка велася,
Ось же й казка почалася.
Ну, так їде наш Іван
Аж на самий окіян,
Діставати обідець.
А Горбуник-молодець
Швидше вітру поспішає
І ніде не спочиває.
В перший вечір пролетів,
Мабуть, тисяч сто верстів.
Доїздячи окіяна,
Коник мове до Івана:
«Ну, Іване, ти гляди,
От хвилиночок за три
Ми приїдем на поляну
До самого окіяну.
Там же впоперек лежить
Чудо-диво риба-кит:
Десять років вже страждає:
А і досі ще не знає,
Як спокуту ублагати,
І почне тебе прохати,
Щоб ти в сонечка ясного
Волю виблагав для його.
Все зробити обіцяй,
Та гляди не забувай!»
Прибувають на поляну,
До самого окіяну:
Там же впоперек лежить
Чудо диво риба-кит;
На хвості село стоїть,
А на спині гай шумить.
На губах толоку орють,
Між очима хлопці полють;
А між вусами в діброві
Рвуть опеньки чорноброві.
От по китові біжать,
Аж підковами бряжчать.
Кит тут море колихнув,
Тяжко, важко позіхнув,
Рот широкий роззявляє,
Подорожних так питає:
«Відкіля і що за люде?
Чи далеко шлях ваш буде?»
«Посланці ми од цариці
І обидва із столиці,
Аж до сонця діло маєм, –
Коник хутко відмовляє, –
У хороми золотенькі».
«Якби ж там, батьки рідненькі,
Вам у сонечка спитати:
Доки ще мені страждати?
І за віщо я страждаю,
Лихо отаке приймаю?»
«Добре! добре, рибо-кит!» –
Наш Іван йому кричить.
«Будь ласкавий же, благаю,
Бо я, бачиш, як страждаю!
Десять років вже лежу...
Я й тобі допоможу!»
«Добре! добре, рибо-кит!» –
Ще Іван йому кричить.
Тут Горбуник захапався,
Ллиг на берег – та й подався;
Тільки й знать – пісок стовпами
Закрутився під ногами.
Їдуть високо, чи низько;
Чи далеко, чи де близько,
Чи зустріли там кого –
Я не знаю, бач, того.
Хутко казка пролітає,
Тихо діло поспіває.
Тільки, хлопці, я прочув,
Що і там аж коник був,
Де дівчата льон прядуть,
В небо прядиво кладуть.
Йван з землею попрощався,
І на небо він подався.
Там навкруги подивився,
Шапку набік бадьорився.
«От так чудо! От так диво!
Ну, та й зроблено красиво!..
Не погане царство й наше, –
Тут Іван коневі каже. –
А як з небом порівняти,
То й на вустілку не варте!
Що земля та?.. вся грудяна,
Чорна, чорна та погана:
Тут земля – одна блакить,
Та ще й гарно миготить.
Конику, дивися! – мріє,
На схід сонця червоніє,
Сяє, наче та зірниця...
То небесная світлиця?
Тільки дуже щось палає!..» –
Так він в коника питає.
«То ж хороми там цариці,
Молодої чарівницї! –
Коник тут йому кричить,
Сам же швидше все біжить. –
Вдень там місяць пробуває,
Ніччю ж сонце спочиває».
Прибувають до воріт, –
Брама з кришталю стоїть,
Між стовпами кам’яними,
Вся з півнями золотими,
На шпилях по три звізди,
А кругом рясні сади,
І на срібних там гілках,
У золочених клітках,
Скрізь співають птахи райські
Думи та лісні козацькі.
А хороми із дворами,
Наче Київ з хуторами.
На світлиці із зірок
Гарно сплетений вінок.
Коник живо в двір вбігає;
З його тут Іван злізає
І до Місяця іде,
Річ такую з ним веде:
«Ну, добридень, пан-отець!
Я – Івашко-посланець.
Із далеких я сторін,
Ще й привіз тобі поклін».
«Ну, сідай же, будь ласкав!
Та розказуй, як попав
І через яку вину
В нашу ясну сторону;
Що ти будеш за людина,
І з якої ти країни?»
«Із землі я земляної,
З України я святої, –
Каже, сівши, тут Іван. –
Переїхав окіян
Поклонитись од дівиці,
Цебто нашої цариці,
І спитати, що прохала,
Ось вона мені казала:
“Їдь в хороми до батенька,
Поклонись йому низенько
І скажи: я знать бажаю,
Це навіщо він ховає
Вже три ночі і три дні
Ясний вид свій в тумані?
Братик ще чого коханий
В ймлі сховався непроглядній,
І з ясної далини
Промінь він не шле мені?”
Так здається?.. Майстериця
Мудро розмовлять цариця,
Все не можна і здати,
А не тільки, що сказати».
«Що ж то буде за цариця?»
«А це бачиш, чарівниця».
«Чарівниця?.. так її
Ти хіба украв тодї?» –
Місяць раптом закричав,
А Івашко одвічав:
«Вчинок це, признатись, мій,
Бо я царський стременний!
Ну, так цар мене й послав,
Щоби я йому дістав
У його царську світлицю
Ту царицю-чарівницю;
Як же, чуєш, не доставлю,
Посадить казав на палю...»
Місяць з радощів ридав
Та Івашка обнімав:
«Ох, Іване, дорогий! –
Мовив місяць золотий. –
Я не знаю, що й казати,
Як за вість тебе витати?
Сумували ми, тужили,
Що десь доньку загубили...
І од того в тумані
Вид свій я ховав три дні,
Все за хмарами блукав,
Та за донькою ридав,
Три доби підряд не спавши,
Крихти хліба в рот не бравши,
І од того син мій рідний
Не гуляв в блакиті, бідний;
Промінь ясний погасив
І на землю не світив.
Сумував він по сестриці,
По цариці-чарівниці,
Чи здорова, чи жива,
І де зараз пробува?»
«Всім, здається б, чепурненька,
Тільки дуже щось тоненька:
У обійми три вершки,
А суха, мов ті дошки...
Та от заміж як поспіє –
Зараз трохи розповніє:
Цар, бач, хоче з нею братись...»
Місяць більш не міг здержатись:
«Ланець! в сімдесят років
Одружитися схотів,
Та, дивися, із таким
Ще дівчатком молодим!
А не діжде він, огида –
Женихом весь вік просиде!
Бач, шкарбан, яке затіяв:
Хоче жати, де не сіяв!
Як же! лисий дуже став!..»
Знову тут Іван сказав:
«Щодо тебе є прохання, –
Це про китове страждання.
Є, бач, море. Риба-кит
В морі впоперек лежить;
В нього боки всі розриті,
І коляки скрізь побиті...
От мене він і прохав,
Щоб тебе я розпитав:
Доки ще йому страждати,
Як спокуту ублагати?
І чого він так страждає,
Лихо на воді приймає?»
Місяць ясний промовляє:
«А за те він так страждає,
Що колись давно із’їв
В морі тридцять кораблів.
Хай хутчіше дасть їм волю
І спокутує недолю, –
Рани Бог загоє вмить,
Довго в світі буде жить».
Тут Іван іти зібрався,
З ясним місяцем прощався:
Довго міцно обіймав,
Тричі в щоки цілував.
«Ну, Івашку, дорогий, –
Мовив місяць золотий, –
Дякую тобі я дуже
За синка й за себе, друже;
Доні ж ти скажи любенькій –
Батько з нею скрізь рідненький.
Годі плакати, ридати,
Хутко взна, кого кохати:
Не старий, із бородою,
Поведе до аналою,
А козак, юнак вродливий,
Молодпй та чорнобривий...
Їдь щасливо! прощавай
І про нас не забувай!»
Поклонившись, як умів,
На коня Івашко сів,
Тричі свиснув, обізвався,
Та й назад мерщій подався...
А на другий день Іван
Знов побачив окіян.
От по китові біжать,
Аж підковами бряжчать.
Кит тут важко застогнав,
Подорожних так питав:
«Як, батьки, моє благання?
Чи спокутую страждання?»
«Постривай лиш, рибо-кит!» –
Горбоконик тут кричить.
Сам же в хутір прибіга
Та людей мерщій склика,
Баско гривою махає,
Річ такую починає:
«Ось послухайте, миряни,
Слобожани, хуторяни:
Як не хоче хто загинуть
І до дідька враз поринуть,
Вмить худобу ви складайте,
Та й на сушу поспішайте!
Бачте, зараз після нас
Чудо скоїться в той час:
Море дуже закипить,
Бо повернеться тут кит!..»
Раптом закричали люде:
«Справді, хлопці, лихо буде!» –
І метнулись до дворів
запрягати всяк волів.
Вмить худобу позбирали
І на гарби поскладали,
Все до нитки, до днота,
Та й покинули кита...
Сонце надвечір пливло,
А в селі вже не було
Ані душечи живої,
Наче йшов Мамай війною...
Коник тут на хвіст збігає,
Він до перів прилягає
І, що сили є, кричить:
«Слухай, брате, рибо-кит!
А за те ти так страждаєш,
Лихо на воді приймаєш,
Що колись давно із’їв
В морі тридцять кораблів.
Дай хутчіше ти їм волю, –
І спокутуєш недолю;
Рани Бог загоє вмить –
Довго в світі будеш жить».
І таку скінчивши мову,
Прикусив вузду стальову,
Жваво вуха підігнув
Та й на берег вмить плигнув.
Чудо-кит поворохнувся,
Наче світ поколихнувся.
В море він почав плювати, –
З рота стали випливати
Кораблі за кораблями,
З парусами й лоцманами.
Тут зробився гвалт такий,
Що сполохавсь цар морський.
Гучно із гармат стріляли;
Скрізь на сурмах вигравали;
Стяг на щогли почепили;
Білий парус розпустили.
Піп старий з дяками з требні
Правив службу та молебні.
А гребці веселі вряд
Заспівали на підхват:
«Ген, на синьому на морі,
Ще й широкому, на волі,
Біля самої землі
Вибігають кораблі...»
Хвилі в морі бушувались,
Кораблі з очей ховались;
Чудо-диво риба-кит
Дужим голосом кричить,
Рот широкий роззявляє,
Хвилі буйні розганяє:
«Друже, що тобі зробити?
Чим за волю догодити?
Треба камнів дорогих,
Або рибок золотих?
Діамантів-блискунців?
Буде все, аби схотів!»
«В нагороду, ките, з того
Нам не треба, бач, нічого, –
Каже тут йому Іван. –
Краще обідець дістань, –
Знаєш обідець цариці,
Молодої чарівниці».
«Добре! задля козака –
Я й сережку із вушка!
Розшукаю до зірниці
Обідець твоїй цариці», –
Кит Іванові сказав
І, мов гак, на дно упав.
От хвостом він ударяє,
Рибний люд увесь скликає,
І балака на все море,
Білим осятрам говоре:
«Розшукайте до зірниці
В морі обідець цариці,
В скринцї схований на дні.
Знайде хто його мені,
Я зроблю того значним,
Буде в раді він страшним.
А не зробите це враз,
Закатую всіх я вас!»
Осятри тут поклонились
І шукати вмить пустились.
От через якийсь там час
Осятри два білі враз
Тихо, тихо підпливали
І так китові казали:
«Царю любий, не гнівайся,
Все вже море ми дивились,
Обпливли і обшукали –
Скриньки й сліду не напали.
Тільки йорж один у нас
Справу сповнить цю ураз.
Він по всіх кутках буває,
Про ту скриньку, певне, знає,
А тут, наче мов на зло,
Геть його десь понесло».
«Розшукать його в хвилину
І подать в мою хатину!» –
Грізно кит тут закричав,
І вусами заморгав.
Осятри тут поклонились,
До ратуші вмить пустились,
І звеліли в ту ж хвилину
Написать приказа лину,
Швидше щоб гонців послали
І йоржа мерщій піймали,
Тільки в’юн оце зачув,
Дряпать вмить приказ майнув;
Сом (порадником він звався)
На папері підписався;
Вдвоє рак папір зложив,
Три печаті приложив.
Піскарів тут двох позвали
І їм хутко приказали,
Щоб, по приказу царя,
Перебігли всі моря
І йоржа там, гультіяку,
Крикуна та забіяку,
Де б не був, щоб вмить найшли
І цареві привели.
Піскарі тут поклонились
І шукать йоржа пустились.
От в морях вони шукають,
От в річках вони гасають;
Всі озера перебрали,
Скрізь в потоках побували, –
Не могли йоржа найти.
Стали вже назад пливти,
Як не плачучи от горя...
Тут почули біля моря,
У маленькому ставу
Зик та лайку гуртову.
У ставок вони звернули
Та мерщій на дно пірнули.
Гульк! аж бачать під кущем:
Йорж скубеться з карасем.
«Цитьте! кат вас побери!
Гвалт який тут підняли,
Наче справжнії бійцї!» –
На них гримнули гонці.
«Ну, а вам яке тут діло? –
Піскарям кричить йорж сміло. –
Жартувать я не люблю,
Всіх поганців поколю!»
«Ах ти, ланець, гультіяка,
Ще крикун та забіяка!
Все тобі лиш гвалтувать,
Битись, скубтись та кричать!
Не сидиться тобі в хаті!..
Та чого тут розмовляти –
Ось приказ тобі царів,
Щоб до його зараз плив!..»
За йоржа вони вхопились,
За щетину учепились,
Та й пустилися вертати.
Йорж пручатись став, кричати:
«Дайте, братці, поквитатись,
Хоч хвилинку поштовхатись.
Дурень той карась проклятий,
Лютий ворог мій заклятий:
Вчора він мене на раді,
Та налаяв при громаді!..»
Довго йорж отак кричав,
Напослідок перестав.
А вони його держали
І нічого не казали,
Та за спину знай тягли.
От до кита прибули.
«Що ти довго не являвся?
Де ти, вражий сину, шлявся?» –
Кит на його загримів.
Йорж тут з ляку затремтів.
Він навколішки упав
І благати кита став.
«Бог простить, і я прощаю! –
Кит вельможний одвічає. –
Тільки за твоє блукання
Вдовольни моє бажання».
«Все зроблю я, тату-кит!» –
На колінах йорж скиглить.
«Ти по всіх кутках буваєш,
То вже, мабуть, певно знаєш
В скриньці обідець цариці,
Молодої чарівниці?»
«Як же, пак, його не знати?
Миттю можу я дістати».
«Ну й рушай мені хутчіше,
Та й найди його скоріше!»
Йорж тут з китом попрощавсь
І, зігнувшись, геть подавсь,
З вартовими позмагався,
З пліточками женихався,
Між тарань він як забрів,
Аж шістьом носи нагрів,
А скінчивши це він діло,
У багнюку кинувсь сміло,
І в страшенній глибині
Скриньку викопав на дні,
Пудів мабуть до ста.
«О, це штука десь не проста!»
І, щоб скриньку ту підняти,
Оселедців став скликати.
Ті до скриньки підпливли,
Піднімати почали.
Тільки й чути там було:
«Ух-ух-ух» та «о-о-о».
Як же дуже не кричали,
Тільки животи порвали,
А із місця скриньку кляту
Не посунули й на цяту.
«Батогом вас треба бити,
А не мед-вино вам пити!» –
З серця йорж тут закричав;
Осетрів мерщій гукав.
Осетри тут підпливають
І без крику піднімають
Скриньку з обідцем цариці,
Молодої чарівниці.
«Ну, пани-брати, глядіть,
Прямо до царя пливіть,
Я ж тепер на дно порину,
Хоч хвилинку одпочину:
Дуже сон вже налягає,
Так аж очі заплющає!»
Осетри метнулись вмить.
Йорж же у ставок летить,
Де раніше він вловився,
Як із ворогом там бився,
Скубтись з карасем до краю, –
Певне, я про це не знаю.
А тепер з ним попрощаймось,
До Івана знов вертаймось.
Тихе море-окіян.
На піску сидить Іван,
Виглядає кита з моря
Та співає пісню з горя;
Поруч коник спочиває,
Впавши на піску, куняє.
От і сонечко сідає,
І зірниця вже палає.
А про кита і не чути.
«А, бодай тобі втонути!
Бач, який морський шайтан! –
Каже сам собі Іван. –
Обіцявся до зірниці
Обідець дістать цариці,
А ще й досі не дістав;
Щоб добра ти не діждав!»
От і сонечко вже сіло,
І... тут море закипіло.
То вернувся риба-кит,
Він Іванові кричить:
«За твоє, бач, піклування
Ось справдив я обіцяння».
Тільки кит отак сказав,
Скриньку на пісок подав;
Берег дуже захитався.
«Ну, здається, розквитався:
Вік тебе я не забуду.
А коли в пригоді буду,
Сміло знов мене гукай...
А тепера прощавай!»
Чудо-кит отак сказав,
Хлюпнувсь, та й на дно упав.
Горбоконик тут прокинувсь,
Двічі, мабуть, перекинувсь,
На Івана подивився,
Став на ноги, обтрусився:
«От так китик! молодець!
Вмить дістав нам обідець!
Дякую ж тобі я, кит!» –
Коник тут йому кричить...
«Ну, Іване! час вдягатись
І додому нам вертатись,
Бо і три дні вже пройшло,
Завтра наше вже число;
Мабуть, цар там умирає».
А Івашко одмовляє:
«Я б бажав її підняти,
Та нема де сили взяти!
Скринька та важка на смерть;
Мабуть, клята, повна вщерть,
Кит нечистих насаджав.
Я вже тричі піднімав!»
Коник тут не одмовляє,
А ногою піднімає
Скриньку, наче ту перину,
І кладе собі на спину.
«Ну, тепер сідай хутчіше
Та мене держись цупкіше!
Бо останній завтра день,
А нам їхати – ген-ген!..»
День четвертий наступає,
Йван в столицю прибуває.
Аж на ґанок цар біжить:
«Обідець привіз?» – кричить.
З коника Іван злізає
І цареві одмовляє:
«От і скринька. На, приймай!
Сотню козаків скликай,
Бо мала, хоч напоказ,
А задуше й біса враз».
Зараз цар стрільців позвав
І їм хутко наказав,
Скриньку однести в світлицю,
Сам пішов же до цариці.
«Обідець твій я дістав, –
Він казать ласкаво став, –
І тепер, моя ти вродо,
Нам немає перешкоди.
Завтра ранньою добою
Повінчаюся з тобою.
Чи не хочеш, світе мій,
Обідець побачить свій?
Він лежить в твоїй світлиці».
Каже тут йому цариця:
«Знаю, знаю! Та признатись,
Нам не можна ще вінчатись».
«А від чого, мій ти раю?
Щиро ж я тебе кохаю!
Вибачай мені, царице,
Дуже хочу я жениться.
Якщо ти... з журби такої
Наложу я головою.
Пожалій мене, царице!»
Одмовляє чарівниця:
«Глянь на сиву свою вроду!
А мені ж – п’ятнадцять зроду;
Як же можна нам вінчатись?
Будуть всі царі сміятись,
Скажуть: з внукою побрався!»
Цар тут грізно розкричався:
«Тільки хай хто насміється –
Так дарма те не минеться:
Всі я царства їх зруйную
І все кодло закатую!»
«Хай не будуть і сміятись,
Все ж не можна нам вінчатись:
Не цвітуть квітки зимою!
І не пара я з тобою!
Чим ти маєш пихувати
І мене ще чарувати?»
«Я хоч вже й старий, а жвавий, –
Відмовляє цар ласкаво. –
А як ще причепурюся,
То таким ще покажуся
Молодцем тобі бадьорим.
Та навіщо це говорим!
Нам аби лиш одружиться».
Каже тут йому цариця:
«А про те я річ веду,
Що ніколи не піду
Я за сивого такого
Шкарбана, як ти, старого!»
Цар потилицю почухав,
З туги й голову похнюпив:
«Що ж нам діяти, царице,
Молодая чарівнице?
Бо жениться так бажаю,
Що й сказати як не знаю;
Ти ж, як наче на біду –
“Не піду” та “не піду”...
«Не піду я за старого! –
Знову каже тут до його. –
Стань, як був, ти молодець,
І я зараз – під вінець!»
«Ну, подумай же, царице,
Що не можна знов родиться;
Тільки Бог сам чуда творе».
А цариця тут говоре:
«Як себе не пожалієш,
Зразу знов помолодієш.
Слухай: завтра на зорі,
На великому дворі,
Хлопцям мусиш загадати
Казани понаставляти,
Дрова зранку розпалить;
І до вінців всі налить.
Буде хай окріп в одному,
Тепле молоко в другому,
В третьому вода з криниці, –
Каже так йому цариця. –
От як хочеш одружитись
І вродливим ти зробитись –
Не соромся, роздягайся,
Спершу в молоці скупайся,
Потім у окріп ти кинься,
Далі у холодній змийся.
І скажу тобі, вашець,
Будеш справді молодець!»
Цар ні слова не сказав,
Стременного вмить позвав.
«Мабуть, знов на окіян? –
Запитав його Іван. –
Ні, тепер вже годі буде!
Й перший раз я не забуду,
Бо розбивсь тоді в ледащо;
Не поїду я нізащо!»
«Ні, Іване мій, не теє.
Діло зовсім тут другеє:
Завтра хочу на зорі
Ставить казани в дворі,
Дрова зранку розпалити
І до вінців всі налити;
Буде там окріп в одному,
Тепле молоко в другому,
В третьому вода з криниці;
От ти мусиш при цариці
В казанах отих скупатись.
Та щоб, чуєш, не змагатись!»
«Бач, звідкіль він починає! –
Тут Іван наш одмовляє. –
Тільки патрають курчат,
Поросят та індичат;
Я ж – неначе не курча,
Не гуся й не індича,
От в холодній – це, бач, правда,
І скупатись не заваде.
А в окріп саджать як будеш,
Так мене ти не піддуриш.
Годі, царю, це торочить
Та Івана так морочить!»
Цар, кивнувши бородою:
«Торгуватися з тобою! –
Закричав: – Гляди мені!
Якщо завтра на зорі
Ти не зробиш як бажаю,
Я жорстоко покараю:
Буду люто катувати,
На шматочки розривати.
Зараз геть же відціля;
Щоб тебе й не бачив я!»
А Івашко, заридавши
І нічого не сказавши,
Зараз в стайню почвалав,
Де горбуник спочивав.
«Що, Іване, ти такий
Невеселий та смутний?» –
Коник тут його питає.
«Знову цар чогось бажає! –
До коня Іван припав,
Обнімав та цілував. –
«Лихо, конику! – мовляє. –
З світу цар мене зживає.
Сам дивись – велить збиратись
В казанах мені купатись:
У окропі, в молоці
І в холодній водиці;
Молоко, гляди, гаряче», –
Сам говоре, як не плаче.
«Це робота, так робота!
І не жарти, а турбота.
Як до слова не сказати, –
Що б перини нам не брати!
Через неї злу личину
Ти терпиш у цю годину...
Та не плач же, Бог з тобою!
Сяк-так впораюсь з бідою.
І я швидше сам загину,
Ніж тебе, Іване, кину!..
Слухай! завтра на зорі,
Як роздягнешся в дворі,
Починай царя прохати:
“Зволь по коника послати,
Щоб востаннє подивиться...”
Цар на це тоді згодиться.
От хвостом як замахаю
І скрізь пику повмочаю,
Та на тебе двічі присну,
Дужим голосом я свисну –
То, гляди, не прозівай,
В молоко мерщій плигай,
Далі у окріп ти кинься,
Потім у холодній змийся.
Ну, а зараз ти молися
І спокійно спать стелися».
А на другий день, ще рано,
Коник розбудив Івана:
«Гей, Іване, годі спати!
Час нам діло починати».
Тут Івашко наш потягся
І, почухавшись, піднявся;
Помолився до хлівця,
Та й поплентавсь до дворця.
Казани вже булькотіли;
Біля їх гуртом сиділи
Кухарі та пекарі,
І царськії поштарі.
Щиро дрова підкладали,
Про Івана розмовляли
Потихеньку між собою,
Й реготалися добою.
От і двері одчинились;
Цар з царицею з’явились
І зібралися з ґанка
Подивитись на юнака.
«Ну, Іване, роздягайся,
В казаночках покупайся!» –
Цар на його закричав,
А Іван не одвічає,
Мовчки жупана скидає...
А цариця молодая,
Щоби голого не видко,
Вся закуталась в намітку.
Враз до казанів піднявся,
Зирк туди!.. й немов змішався.
«Ну, чого-ж, Іване, став? –
Цар на нього закричав. –
Чуєш? годї огинатись,
Починай мерщій купатись!»
Став Іван його прохати:
«Зволь по коника послати,
Я б востаннє подивився».
Погадавши, цар згодився;
Зараз крикнув приказати
По горбуника послати.
Джура коника приводе,
Сам же набік геть одходе.
Коник тут хвостом махає,
Пику в казани вмочає.
На Івана двічі приснув,
Дужим голосом ще свиснув.
Йван на коника зирнув –
І в казан мерщій плигнув,
Потім в другий поринає,
Далі в третій вже стрибає...
І, скупавшись, став він гожий,
Наче на городі рожа,
Що ні в казці розказати,
Ні пером не описати.
От він вдягсь, причепурився
І цариці поклонився.
Роздивлявсь, підбадьоравсь,
Ніби й справді був він князь.
«От так диво! – всі кричали, –
Ми ще й зроду не чували,
Щоб таким вродливим стати!»
Цар себе став роздягати;
Двічі він перехрестився
І... шубовсть в казан... зварився!
А цариця устає,
Знак ущухнуть подає.
Геть намітку ізняла
І громаді так мовля:
«Більше вже царя немає,
Я ж царицей буть бажаю.
До вподоби? – одмовляйте!
Якщо до вподоби, – майте
Володарем усього
Й чоловіка ще мого!» –
Так цариця проказала,
І на Йвана показала...
«Добре! – загули в громаді. –
Ми за тебе й в пекло раді!
А за мудрий твій талан,
Буде хай царем Іван!»
Цар бере царицю гожу
І веде у церкву Божу:
Там з своєю молодою
Ходе округ аналою.
В місті із гармат стріляють,
Скрізь на кобзах вигравають.
Всі льохи тут одчиняють
І барила виставляють.
Люд підпилий знай гуляє.
Скільки сили є, гукає:
«Будь здоров, цар і цариця,
Молодая чарівниця!»
А в дворці бенкет горою!
Вина точаться рікою:
За дубовими столами
Все пани сидять з князями...
Серцю любо!.. Я був там,
Пив вино, горілку сам.
Хоч по вусах і текло,
В роті краплі не було!
|