|
Прийшов той час і день прийшов, Як вибух, світла щедрість. І тут і там святковий хор – Тож зупинись, миттєвість! Із неба проміні лилися, Й співали ангелів хори, І люди швидко знахабніли: Смерті нема – нога, твори! Один до смерті випивав, Та, підлий, жив, не помирав, Другий – з вікна літав бездарно, А третього – душив сусід, А той – його. А отже, всі Добро та зло чинили. І безкарно. І навіть той, який не знав Ні суперечок, бійок, сварок, Тепер свій голос підіймав І ліз туди, де було жарко, – І він поквапливо виймав Із мокрих мостових булижник, Раніше був він – тихий книжник І зло з насильством зневажав. Ніхто давно не помирав, І той, що чітко про це знав: Смерть – нагорода чи спасіння, Той бити прагнув наповал, До того ж сам собі співав, Мовляв, я пам’ятаю мить нетлінну. Світ учених – голову підняв, В якомусь лікар інституті, Отруту на людях вивчав, І без – протиотрути. До речі, стався десь погром – Раділа правляча там кліка. Однак усі – малі й великі – Живі – усе скінчилося добром. Там самовбивць числом до ста, Зганяли танками з моста, Тих, хто вдавився, – оживляли. Фортуну – геть із колеса! Так, день без смерті удався – Застрільники трапезували. Та глашатай, так повелося, Уже в кінці того бенкету, Сказав, що свято не вдалося – Помер один – у лазареті. В куточку тихому Землі, Де пристрасті спокійні зовні, Куди дістатись не могли Реаніматори моторні. Хто зміг зробити так ущерть? Як вговорив він страшну смерть? Ій хабара дали – і по роботі. Проґавили, і без зітхання, – Помер він просто від – кохання, На злеті він помер, на верхній ноті.
|