|
Мабуть мене жорстоко розіграли – ридма сміюсь серед кривих дзеркал. Носи крючком та ще й до вух оскали, немовби венеційський карнавал... Робити що? Тікать чимдуж? Куди?! А може з ними разом веселиться? Так склалось, що під маскою завжди багато з них людські ховають лиця... У масках, париках всі, як один – казковий хто, а хто з літератури. Сусід праворуч – чистий арлекін, лівіше – кат, а кожен третій – дурень. Я в хоровод ступаю сміючись, але все рівно неспокійно з ними. А раптом маску ту хтось і колись вподобає й ніколи вже не зніме... Зненацька клоун вічно засумує, любуючись лицем своїм печальним, чи дурень вигляд свій дурацький всує так і забудуть на лиці своїм нормальнім?!.. Навкруг невпинно вже стискається кільце – мене хапають й манять в дивну казку. Моє ж природнє, від народження, лице сприймати стали всі за сіру маску. Петарди, конфетті!.. Та знову все не так. І маски зиркають із присмаком тривоги. Вони кричать, що знову я не в такт, партнерам наступаю знов на ноги! Сумні сміються маски наді мною, веселі ж починають раптом злитись. За масками, немовби за стіною, ховають люди свої дійсні лиця. За музами ганяюсь по п’ятам, та ні одну не попрошу відкриться. Як раптом маски скинуть всі, а там – одні півмаски, лише напівлиця?.. Я в таємницю масок все ж проник, суть розгадав їх вічну і природу – бездушна маска на лиці у них, то захист від плювків, сурдосвобода. Та як без маски підлим був завжди – носи її. Обличчя ж світле, ясне під маскою ховати підожди, коли воно воістину прекрасне! Обличчя добрі як не пропустить, як лиця чесні, щирі розпізнати? Щоб їх від зла і бруду захистить, вони і стали сірі маски одягати...
|