|
Сміюся ридма в дзеркало криве, мене, мабуть, вже вкотре розіграли: ніс, як гачок, лице – таке смішне, як у Венеції, на карнавалі! Що діяти мені – чимдуж втекти, чи дурня клеїти разом із ними? Я сподіваюся під масками знайти людські обличчя, а не серафимів... Всі в масках, і в перуках, як один: казок герої і літератури, сусід мій зліва – Арлекін сумний, а другий – кат, і кожен третій – дурень. Регочу я, мене на частки рвуть, у танці неспокійно мені з ними: а може маска ката – його суть і він її навряд чи коли скине?! А раптом Арлекін навік сумним залишить образ свій печальний, а блазень вигляд свій дурний так і не змінить на нормальний... Навколо мене звужують кільце – схопили міцно, в танець приєднали: на жаль, моє засмучене лице за справжню маску блазні ті сприймали... Петарди, конфетті! Та все не так – мені всі маски хором дорікають, кричать, танцюю знову я не в такт, На їхні ноги часто наступаю. Веселі маски зляться, й навпаки сміються з мене інші маски в злобі, за масками ховають залюбки свої обличчя у людській подобі. Секрет тих масок все-таки пізнав, упевнений, аналіз мій правдивий, байдужість масок, звірів злий оскал – це захист від образ несправедливих.
|