|
Прошу пробачення зарані, що все, що я тут розповім, укоїлось не на майдані, а поміж голих, в нашій бані, червоним святом черговим. Цей храм, належний гігієні, миття суспільний інститут – ураз поняли теревені, що дулю маю я в кишені, хоча – які кишені тут! І всі, тверезі та похмільні, але свідомі не за страх, відмиті вже, та завжди пильні – до мене кинулись з парильні на всіх парах, на всіх парах! Ми ж – однієї статі люди, не бийте по хребту цебром!.. Та бачив тільки я усюди вагомі вияви огуди усіх гуртом, усіх гуртом. Наколки ряжами прикривши – мовляв, що ще ховати нам? – несли як зброю – перше-ліпше: хто – віник, хто – з окропом ківшик, а хто – апендицитний шрам. І змився я, як був немитий, соромлячись своїх тілес. А дід Панас, найбільш сердитий, услід мені жбурнув корито, як ветеран НКВС... Тож я з тих пір – щовихідного гуляю довго під дверми: хай він домиється, їй-богу, – ми почекаємо, нічого, ми не пани. Пани – не ми!
|