|
Вчора в кузні у нас – де й узявся той псих, тиче гроші: ладнай йому пічку! Я кажу, щоб відстав: «В мене грошей отих – міг би греблю звести невеличку». Та йому – чорт не брат, – треба пічку нараз: бачте, в нього – FIAT! (Це по-нашому – ВАЗ). Він на кошти свої чималі чортопхайку придбав, “Жигулі”. Він і справді – без гальм: «Хочеш – “Мальбора” блок?» От же ж, думаю, вдача купецька! «Та мені, – відмовляю, – шахтарський дружок кишинівське привозить з Донецька». Ну, він сам запалив – та ізнов за своє (а цигарка – смердить, як махорка); враз скидає штани – і мені їх дає: «Ось “техаси”, сливе із Нью-Йорка!» І як дасть гопака через двір без штанів: «От фортуна яка, – уламав, вдовольнив! Недарма ж я сиджу в кабалі, у боргах за свої “Жигулі”!» Я, було, сторопів – та отямився враз, і кепкую вже з цього гевала: «Я спортивне кермо щойно ставив на МАЗ – так мені макінтош здарували!» Він – у крик, що він вчений, що він патріот, що він автор аж двох дисертацій про братерство та єдність всесвітніх істот у аспекті суспільної праці! «Я й дублянку віддам, – забезпеч тільки рух!» – А на що вона нам? Ну, кожух – і кожух. І чого він придбав взагалі нікудишні свої “Жигулі”?.. Він іще мене, шельма, й на жалість бере, – півгодини стояв теревенив, як він змерзне, застудиться, й навіть помре від запалення свіч та легенів. «Я ж свій плеканий ВАЗ, свій колишній FIAT – розіб’ю об могилу Тольятті! А Державної премії лауреат згоден взяти уламки трикляті...» Підступає впритул, – я шарахнувся аж: «Хочеш – в місті загул? Хочеш – в центрі гараж? Найдорожчі мені на Землі заповітні мої “Жигулі”!» Чоловіче, залиш свій гараж при собі, а мені в ньому сенсу немає. Як мені волоктися туди, далебі? Може – прямо з села на трамваї?.. «Так чого ж тобі треба?» – кипить цей нудьгар, і тоді я промовив з досади: «А влаштуй мою Дусю приймати загар в санаторій Верховної Ради!» Тут він змовк – і у путь (як усі, пішака), – притулятись, мабуть, на роботу в ЦК... І не знає, що ми, ковалі, не берем у ремонт “Жигулі”!
|