|
Урве життя моє керманич-солопій, мій труп із морга не затребує ніхто, – й мій череп візьмуть у музей на упокій, кістяк здадуть на доміно та на лото. От повечеряю – й скапучуся собі: нікчемність власна – це така невтішна річ... Ні, хай це станеться уранці, далебі, – а то пролежиш, поки схопляться, всю ніч... В музеї завчено дуритимуть народ, – та й чхати всім, кого занесло у музей. Мій череп видасть дурилюд-екскурсовод за крок проміжний від горили до людей. А ще – на стані польовому, під обід, жбурнуть на стіл кістками з цятками мене, й зробивши «рибу», може, вперше мій сусід мене незлим та тихим словом пом’яне... Я йшов як всі, ну, може, трохи – у хвості, дощем мочився, та під сонцем звично сох... Мені повагу виявляли тільки ті, з ким у куточку «міркували» ми на трьох.
|