|
Початкове слово про Вітьку Корабльова й дружка його одвічного Ваню Диховичного. Що не так із п’ятим1 «А»? – Як зірвавсь зі швори весь! Віра Павлівна сама з ним не може впоратись. Долітали аж до стелі, як ракети «Фау-2», то натоптані портфелі, то образливі слова. Хтось, досвідчений в дуелях, двері партою підпер, й герць наступний на портфелях далі гіршив інтер’єр... Коли це не жартома – буде ого-го іще! Що ж таке із п’ятим «А», з чого все побоїще? Висновок чиєїсь мами був готовий нашвидку: «Це – від програшу “Динамо” в першім колі “Спартаку”!» «Ні, – згадав був тато Ірки, – свари – завжди про одне: хто до верхнього одвірка без розбігу дострибне...» І тоді, в бурхливий час диспуту завзятого, командирували в клас піонервожатого. Вчув здаля вожатий Юра, як буянить дітвора: «Головне – література!», і – болільницьке «ура!» Та перечив дехто першим, і розносилось з вікна: «У добу космічних звершень – важить техніка одна!» Був вожатий – не дурний, мовив: «Й хай розноситься! Це – не розбрат голосний, це – різноголосиця». Перший голос був не зичний, не ревів, мов зграя труб, – був це Ваня Диховичний, всім відомий книголюб. Голос другий – винятково наполегливий й палкий, – тільки Віті Корабльову міг належати такий! Загалом, підстав нема для тривоги, геть її: не зчинилось з п’ятим «А» жодної трагедії. * * *Ваня був оратор вдалий: так цікаво повідав, що, заслухавшись, бувало, клас перерву пропускав! Й хай єхиди якнайбільші кпили: він пухкий, як сніг; а зате – напам’ять вірші довго він читати міг: хоч про «шашки наголо», хоч про бій вітрильників... От півкласу і було Ваніних прихильників. Але й Вітька теж у масі певний мав авторитет: він зробив у третім класі гідро-пневмо-пістолет. Перевірку за рікою він для хлопців влаштував – пістолет стріляв водою й більш ста метрів струмінь дав! І в усіх дворах навкруг втішно всім завсідникам, що у них дворовий друг ходить винахідником. Зав’яжи йому всі очі та завдання розтлумач – то й на дотик він робочий зложить радіоприймач. Змайстрував електропраску аж на сорок кіньских сил та приладив автозмазку в холодильник марки «ЗІЛ»; місяць щось конструював із дротів та чобота – й школі враз подарував справдішнього робота! Та настройку Вітька здвинув, й робот став ловити ґав: він пізніше на хвилину дзвоник на урок давав; а іще – кружляв навколо й уривався раптом в клас... Діда вітькиного в школу викликали вже не раз. Дід сказав: «Вітька́ мого вплив псує спадковості; втихомирити його – на загальній совісті!» (Дід і сам, усім на подив, надто запальний бував; щось весь час він винаходив й «ра́ціо-налі́-зува́в»). От і знадобились збори, – рішення якесь знайти; та, до речі, ще й докори щодо Вані розгребти: на історії Іван – у званні блискучого, в математиці – профан, в ролі відстаючого; він – знавець літератури, приклад з нього брав весь клас; на уроках фізкультури – він «захворював» ураз. Де колись якесь змагання, зразу перший – Корабльов; ну, а Диховичний Ваня – у болільниках ізнов... Вітька ж – не читав книжок, бо вважав причудами, й кожний в нього був рядок з помилками грубими; насмішив і педагога, Віру Павлівну саму: Біломор-канал у нього раптом впав у Колиму! Плутав дати історичні і культур взаємовплив; а зате він блискавично чи́сла множив та ділив. * * *...Збори йшли – аж вився пил, кожен ладен битися; розділилися навпіл, – так зручніш сваритися. У дівчат – свої підходи, в справі цій – звичайно мир: хто у класі верховодив, той і був у них кумир. Та теперь – проблема, згодься: два рівнісінькі кути, два великих полководця; під чиї знамена йти? Супротивникам на страх готувались подвиги, й розійшлись по таборах навіть ліпші подруги. З цього боку: «Фізкультура! Техніки пріоритет!» А відтіль: «Література!» Ці: «Атлет!» А ті: «Поет!» «Ванька – млявий, Вітька – жвавий, й навіть робота зліпив!» «Космонавт Титов на вправи – з томом Пушкіна ходив!» Й так би й бились до сих пір повними портфелями, й жований літав папір справжніми шрапнелями... Та, почувши про Титова, всі по партах розійшлись, – після Ваніного слова запал дівся весь кудись. І тоді згадали, нащо був цей спір до хрипоти: не призначити, хто́ кращий, а двом хлопцям помогти. Й рішення знайшлось під сміх, вже без спору жодного: підопічним кожен з них став один у одного. * * *Вітька й Ваня сторопіли, вчувши про такий підхід; втім, що́ збори ухвалили – те й виконувати слід. «Значить, так: бігцем за місто!» – Вітька перший в шефи встиг. Ваня, хоч і змок геть-чисто, та до фінішу добіг. І даремно реготав Корабльов над Ванею: вдома Ваня Віті дав книжку про Іспанію. І змагались два лукавця не без грішної мети: кожний іншого старався до знемоги довести. Ваня трохи що не плаче: кожний день – то вплав, то вскач, то візьми ріши задачу, то сідай паяй приймач... Але й Вітьку він припер шимпанзе й горилами, й вірші той завчав тепер сторінками цілими! І під час взаємних звітів раптом Вітька проказав: «Знаєш, Ване, я помітив: залюбки читати став!» Й Ваня посміхнувся щиро: «Силу я набув таку, що тепер рази чотири підтягнусь на турнику! Добре, що мене привчив ти до акробатики... А на днях – мене хвалив вчитель математики!» І збагнули враз обоє: «Стали друзі ми?» – «Авжеж!..» Та такі, що і водою їх тепер не розіллєш. ...Кажуть, приклад – одиничний; та у школах знов і знов буде й Ваня Диховичний, буде й Вітька Корабльов. І не встежиш за всіма, – стільки їх з’являється... Ось що вийшло з п’ятим «А»! Як це вам вбачається?
1 Навчання у школі у ті часи починалося в сім років. Отже, мова йде про 11-річних дітей.
|