|
В одній такій собі державі – далеко десь, колись давно, знайдіть самі, кому цікаво – лиш той був гідний шани й слави, хто дудлити умів вино. Там цар – близький був до народу: у бороді тридобовій, кучматий, неумитий зроду, – таку підтримував він моду; ну, словом, – наш і в дошку свій. І ті чи інші іноземці (інакомислячі, ніж ми), до нас припхавши потаємці чи гласно – ніби підприємці – із закордонної пітьми, бували вражені не гамом – у них там у самих бедлам, – не тим, що мало що ми тямим й радіємо на сонці плямам, а тим, що зовні цар наш – хам. В царя була дочка шикарна, хоч трішечки не без проблем: нирки – на обліку в лікарні, й сама – у списках буцегарні, бо з пелюшок же ж – під джмелем. А цар знайти хотів хлоп’ягу- п’яничку в чоловіки їй, бо п’янство він вважав за благо, хоч пити сам не міг, сердяга, – такий у нього жереб злий. Він зранку тицяв доньці в руки півпляшки трунку хапкома: «Хоч ти ковтни цієї штуки... Якби ти знала, що за муки – не пити разом з усіма! Мені б – зятька, що вуса б витер і випити на людях міг – хай без горілки – пива літр (хоч, звісно, гроші це на вітер)... Тоді – приходь на мій поріг! І недаремно я зарані шукаю зятя у корчмі, – у нас життя – як на вулкані: якщо таке говорять п’яні – то що в тверезих на умі?! Так от, якщо тебе побачу з одним із непитущих тих – адже мою ти знаєш вдачу і руку керівну гарячу – нещасний буде той жених!..» І працювали неухильно усі шинки без вихідних, бо цар наш дбав про нас, похмільних, про всіх запійних та ханиг. Душок тверезої зарази не міг він вивести ніяк, й таємно видавав укази на користь бідних та пияк. По стінах лозунги висіли, – такі, щоб бачив кожен кметь: «Пиятиці – всі наші сили!» «Протверезінню – наше “геть”!» А принципово непитущих – кого куди і що кому: у божевільню – невгавущих, а інших деяких – в тюрму. Але тверезі мракобіси не кидали своїх атак, тож ми, як віддані гульвіси, теж пильнували, що та як. Як мітинг проти перегару збереться – ми їх хвать в кільце, спорожнюєм у себе тару – і ну їм дихати в лице! Горланять про життя тверезе – із шлангів мочим цих персон! А там у нас – не сік берези, а седативний самогон. А в них вже десь узявся лідер, круг нього згуртувався блок, – і знов на наш священний літр вони здіймають свій дрючок. І йшли вони не на бенкети, а на роботу, – от козли! І наші проти них пікети встояти п’яні ледь могли. Увечері на люди вийти уже дерзали скрізь вони: сидить, не п’є і нюха квіти, без жодної в очах вини!.. Аж ось в царя зятьок з’явився, – усі святкують алкаші: він так з тверезими зчепився, на боротьбу із ними звівся – аж стало легше на душі! Тепер шкідницькі ті діяння припинені: тверезих всіх хапають – й відправляють зрання на примусове лікування в профілакторіях-пивних. Спочатку їм – вино столове, затим – портвейної бурди, а під кінець – «білоголова»... П’ять діб – й вони уже готові, із нами – раз і назавжди. Й так ворогів і перелущив... Оце зятьок! А хто ж то він, такий меткий, такий тямущий? А він – це лідер непитущих, в якого виник смак до вин.
|