|
«Не вмикай!», «Не чіпай!» – тут все ясно, бодай; «Не тулись до дверей!» – визнаю заклик цей; «Під стрілою не стій!» – я тікаю мерщій, – мотивовані «не» кожний йолоп збагне. Та коли раптом «не» розливай-розпивай – це дратує мене, це озлоблює вкрай! Ось ми втрьох вдаємо під наметом ларка, що липке ескімо – наша мрія бридка. А чи добре – бульки рахувать під столом? Чи то краще таки – лізти в хату гуртом? В хаті – жінка хмурна, хоронитель сім’ї, й не лічила вона «ліві» кошти мої. І почнеться нараз: порося нагодуй, налаштуй керогаз, та паркан добудуй... Де ж тут сядеш, отак? Склянку приймеш – та й геть, ніби я – не козак, а затюканий кметь. А йдемо на зади – там сусідка-карга через тин, як завжди, про п’яниць затяга. Тільки їй відповім – враз дільничний примчить, з протоколом своїм заведеться цю ж мить: колобродив, мовляв, купу гною розгріб, нецензурно співав, – і налічить п’ять діб... Ось такий, далебі, лиховісний врожай визріває собі з цього «Не розпивай». Я ж встаю на зорю (ноги ще – як чужі), і потому орю аж ген-ген до межі. Десь ополудні, мо’, краплю квасу ковтну – та ізнов за кермо, навіть без тютюну. Лине нива собі й під капотом щеза, й на запеклій губі – чи то піт, чи сльоза. Попалити б... Та де: на ріллі буде брак, – і на думку спаде несподівано: «Шляк!..» А коли в душовій я змиваю іржу – ненавмисно, їй-їй, це уголос кажу. І докірливо дід, що тази стереже, мені дивиться вслід, і огудив уже.
|