|
Міф цей в дитинстві кожен читав, Біс забери! Хлопець один до щастя пристав Крізь лабіринт. Хтось того хлопця прагнув убити – Видно, зі зла, Та дочка царя дороговказ-нитку Хлопцю дала. З цим казковим сюжетом не один ти Знайомий, в місті – самі лабіринти. Дихати важко і не знайти Повітря та світла. А в мене справи неладні – Я загубив нить Аріадни. Мов у годину пік – один глухий кут... Виходи зникли. Старовинний герой нитку оту Міцно тримав. І сліпоту, і німоту – Все пізнав. І духоту, і чорноту Жадно ковтав. Довго руками лише пустоту Хлопець хапав. Скільки їх б’ється, людей одиноких, В млосних ущелинах вулиць глибоких! Я поспішаю, в горло вгризаюсь, – Відповідь прикра Сміхом огидним: – Куди спішити – Пізно! У всіх порвані ниті! – Хаос, метушня – і у мене... Виходи зникли. У тій країні злий король Владарював, Бик Мінотавр чекав у тиші – Всіх убивав. Тільки одному дано Смерть подолати. Тільки одне – Нить рятівну не порвати! Скінчилось літо, зима на підході. Люди одягнені не по погоді – Видно, давно шукають даремно Сонця та світла. Холодно, хай – усе заберіть ви. Я задихнуся – тут, в лабіринті. Певно, з глухого кута... Виходи зникли. Вигадка древнім добре вдалася. Такі от діла! Нитка кохання міцною здалася, Не підвела. Вихід єдиний, і тільки там Крихкий льодок. Легкий герой, а Мінотавр З голоду здох. Тут, в лабіринті, бігають люди. Разом на орбіті – жертви та судді. Тут, в темноті, ці і оті, Вшановують смерть. Горлянки кричать – пітні та грязні. Я не бажаю із ними разом! Кого чекаю – прийде, я знаю... Виведе геть! Буде, що буде, тільки прийшла б но! Може побачить – нитка ослабла. Так воно й є: ти уже близько – Буде вже світло! Пальці зчепилися до міліметра, Всі – ми підемо до сонця, де тепло, Всі через темінь, бо одному... Виходи зникли!
|