Коли об стіну я розбив обличчя й члени,
Й у мене також все що можна, відірвали,
Одразу ж тихе шепотіння пролунало:
– Благаю вас, допоки не чіпайте вени.

При ваших нервах і при вашій худорбі
За краще чаю? Чи ж бо вогняну водицю?
Чим учинять членоушкодження собі,
Щось недоторканим залиште, як годиться. –

Він сказав: – ти лягай,
І не плач ти тепер.
Я не ворог, – ти знай,
Я – твій кат, живодер.

Дуже пізно, три рівно,
І треба поспать.
Адже завтра потрібно
Нам вдвох працювать.

Та, якщо справа набула приємний вид –
Як чорт верзе – то може й правда, випить чаю?
– Та тільки, весь катів-людиновбивців рід
Як здогадались ви, я люто зневажаю.

Він попросив: – Брудну білизну не чіпать.
Я до катівства, знайте, пристрасті не маю.
Та, як уважно, що роблю я розібрать –
Я не катую, в працю душу я вкладаю.

І не людям, пробач, –
Лік веду головам.
Ваш доля – хоч плач,
Але заздрю я вам.

Не жартую, лежи,
Я дивлюсь ділово –
Все, що хочеш, кажи,
Обзивай хоч кого.

Він був обсипаний лупою, наче содою,
Він говорив й сякався у старе пальто:
– Судом засуджений в нас має, як ніхто,
Свободу слова, й нагороджений свободою.

І негатив кудись подівся мій до ката,
І співчуття свої я виказав прості.
– Яке життя? – спитав він. – Та так собі... –
Спитав би: смерть як бачиш ти в час страти?..

– Тільки я попрошу, –
Це важливий момент,
Знать, коли я вишу,
Ноги скручую вщент.

Чистота, щоб була,
Більш на краплю малу,
Щоб моя голова
Не валялась в пилу.

Чай закипів, поклали цукру трішки.
– Вам щиро дякую! – Ми можем ще наллять!
Вам скрутять ноги, хай рівненько повисять,
Про бруд не думайте, – в нас килими й доріжки.

– Ах, та невже ж ось от таке у нас можливо! –
Я геть розчулився і ниць приліг ладком.
Помацав швидко мою шию він дбайливо
І схвально дуже чмокав язиком.

Він шепнув: Ні жу-жу!
Тут кругом стукачі.
Зможу й допоможу,
Тільки ти не мовчи.

Стану ноги пилять –
Можеш єресь верзти,
Буду я катувать,
Доки зможеш знести.

Не ніч до страти, а радій же та всміхнись!
То я вже ранку дочекатися не в силах.
Коли палитиме й зігне в дугу він мило,
Гукну я весело: – О, мить ця, зупинись! –

Щоб стогін з криками залишить на губах!
– Яку вам музику, – спитав він, – дать при цьому?
Що менует, в нас лідер, всім відомо,
Але в колекції у нас є й Оффенбах.

Як несила – є мат,
Щоб ти не забував! –
Натякнув мені кат.
– Добре, що нагадав.

Підбадьорить зумів,
І сумним зразу став –
Пам’ятають, хто жив,
А не, хто катував.

Про гільйотину познайомив з анекдотом,
Недосокирою назвав оцю потвору,
Поспівчував французькому він двору
Й не страченим, а вбитим гугенотам.

Він шкодував, – На кіл в Росії заборон!
Був жвавий, сипав датами іскристо.
Знав він, хто страчений, де й як без забобон,
І сумував про тих, не працював з ким особисто.

– Я раніш, – говорив, –
Дровенята рубав,
Я і стриг, я й голив,
І з рушниці стріляв.

Витрачав свій запал
І губив свій талант,
А, як катом вже став,
Повернулось на лад.

Недоречно згадав він про смерть Пугачова,
У повітрі рубав, як кинджалом, – рукою.
В той же час знать не знав з життя факти героя,
Невелика освіта у ката при цьому.

Над чаєм пар тоненько змійкою звивався,
Він дув на воду, руки гріючи об скло.
Про інквізицію з прихильністю озвався,
І про опричників – як добре в них було!

Ми ганяли чаї,
Раптом кат заридав,
Каже – Жертви мої
Усі йдуть на скандал.

– Ах, ви тяжкії дні,
Палачева стерня.
Ну за що ж ви мені,
Бо не люблять ні дня!

Він розповів мені про власні інструменти.
Все не страшне – і кат – як добрий ескулап.
– Та на роботі на заключний це етап,
Даремно щоб не нервувать клієнтів.

Буває, лиш його до тями приведеш,
Водою обіллєш, поставиш Оффенбаха,
А він, наприклад, як ти близько підійдеш,
Візьме і плюне. Бо нервує бідолаха.

Накричали промов
За здоров’я катів.
За катів поготів
Пили чай, чай з димком.

Зовсім отетерів,
Ледь не луснув, волать.
Я кричав: – Хто зумів
Ката так ображать?!

Повіки склеіїла мені смертельна втома.
Уже світало, швидко зустріч пролетіла.
Але мені хоча б сьогодні пощастило –
Така от ніч, що не віддав би я нікому!

Сказав «Добраніч» він, відвівши трохи погляд,
Зігнав настирну муху з мене, як для друга.
Та дуже шкода, що недовго буде спогад
Про образ доброго й чарівного катюги.
Володимир Туленко2020