|
Ікона висить в них на голій стіні, – вони уніати, неначе. Долівка з відбитками ніг в курені, подерта постілка жебрача. Для затишку – стіл, для спання – пара лав, та два – колись винних – барила. Я ніби в притулок для вбогих попав, ошатний міський здоровило. Купив я вино – і звідкіль воно в них? – узяли за глек по полтині. А дід – інвалід без зубів та без ніг – дивився прохально у спину. «Бажаю вам щастя», – сказав я йому. – «Яке ще там щастя, у біса!..» Ми випили з ним, позітхали в диму, і тут він раптово завівся. «А що мені, – каже, – ця влада дала за зуби мої та за ноги? А справ – достобіса: нап’єшся зі зла – і куксами риєш дороги. Ех, ноги були б – так я більше би встиг оббити конторських порогів! Хоч скутки, гадаю, – такі ж, як без ніг, – були би так саме завбогі». «Що треба тобі?» – я спитав старика. – «Не так вже й багато, хлоп’яго: щоб – бог з ним, з ЦК, – але хоч би ЧеКа колись-то звертала увагу...»
|