|
День прекрасний – і тепло, й не тане, Мабуть, є у природи ресурс. Ну... і поки нема ще туману На ліричний лягаю я курс. Серце б’ється, немовби мертвецьки П’яний я, мов по вінця налив: Просто випив я шість по-турецьки Кави чорної – і перегрів! Доз подібних не радять нам пити, Виявляти свої почуття! А ще кажуть, що можна й не жити, Віртуозно минати життя. Жити можна, і треба, й нестрого: Ревнувати, страждати, і пить. І життям не кульгати убого, – Дихать ним і оспівувать мить! А ні то й не встигнеш моргнути, І пора вже зіграти в труну. Тобі суму й жалю не минути, Та... пора обривати струну! Треба так, що коли підсумуєш Все, що пройдено, – сам ти сказав: “Ну і все ж таки жив я не всує, – Пив, кохав, ревнував і страждав!” Ні, а все ж то природа багатша! День який! Що поезія? – злет! Певен, я написав то інакше, Ніж хотів. Що ж, бо я – не поет.
|