|
Ох і рік був! Без жодної скрути, й веселіше життя стало, начебто, – та якось мені стрівся попутник у транзитному «Харків – Мукачеве». Він спитався: «Куди ви?» – «У Вінницю». – «Ну, так Вінницю ще й не видно цю!» А під лавою в мене – сулія, й запросив я його, як товариша, – за знайомство хильнути, за мрії, ну, й побачити, хто витриваліший. Бо дорога ще довга до Вінниці... «Не відмовлюся», – каже він на це. Не згадаю, хто перший зламався; він мені наливав аж по вінця, мій язик, як капшук, розв’язався, і забув я, де я, а де Вінниця... А проснувсь – оголошують: «Вінниця!» Й почалася тут чортовина ця. Потягнули мене вздовж перону, завели мене в камеру цяцею. Притягнули мене по закону за статтею – якась «агітація». Й залишився у них я, у Вінниці... Ох і Вінниця, – тільки дзвін в кінці. Утішав мене хтось із конвою: «І у таборі є українці...» Коли б знав я, хто їде зі мною, – він би зась би доїхав до Вінниці! Та живе він собі десь у Вінниці, а я тут сиджу, в домовині цій. Не гнівлюся на долю за себе, я спокутаю славу «огудника». Та мені до пітьми в очах треба отого знову стріти попутника! Тільки мешкає він десь у Вінниці, а круг мене тут – товсті стіни ці...
|