|
Повертаюся з майстерні – де тут хліб мій та вино? – раптом бачу: хтось химерний пурха з жінки у вікно. Натурально, я питаю: «Хто такий?» А вона: «Та це – із раю Дух Святий». Ох, зустріну того Духа – обірву обидва вуха: як святий – лети у рай, а Марійку – не замай! Хоч ти білий та пухнавий, й крила, як у какаду, та й на тебе є управа, – до архангела дійду! Мар’я – явище шалене, вся кипить, як автоклав, – ще й в претензії до мене, що завадив я, мовляв. Я – нічого їй такого, далебі! А Марійка: «Після нього – зась тобі!» Я тоді кажу їй твердо, компетентно та відверто: «Хоч існує він на світі чортзна-скільки часу вже, та жадає він щомиті баб чужих й майно чуже!» Я – до тещі, тітки Ганни: «Виручайте, тільки – цить! Ви без страху і догани зайду «взяти» поможіть: ранком я піду із хати, взявши кіш; як він з’явиться – гукайте голосніш! Тільки в ліжко він залізе – тут і я з дрюком залізним; він – крилом, а я – свердлом, він – псалом, я – долотом! Тут, звичайно, він здається та під землю враз пірна, бо, їй-бо, мені здається, що цей ангел – Сатана!» ...Ось я вдерся в хату, наче гайдамак і відчайдух: «Де він, де?» – Марійка плаче: «Відлетів від мене Дух!» «От же ж голуб! Дуже спритний плімутрок!» «Так сьогодні ж – сьоме квітня, крайній строк. Він “Марічку” проспівав та мене полоскотав...» Так загрузнути в обмані! Честь впустити у багно! «Чи молилася ти на ніч?..» Смійся, смійся, Сатано.
|