|
Чується: біда іде, Їй ворота відчиняють, – випала нам смуга, де в жінки сльози висихають. Значить, більше молоду не цікавлять вбір та втіхи; раз веде біда біду – хай, у долі на виду, поруч будуть наші лиха. Не зіб’ють мене лжею-мрякою, – ще серця у нас не схололі! Вороння над ним хай не крякає, – вбережу його і в неволі. Понаїхали свати, – певне, щоб сміялись люди. Хоч волам хвости крути, тільки сватання – не буде! Линуть співанки увись й повертаються з підхмар’я, щоб згадала я: колись у перестрічі зійшлись квітки дві – Іван та Мар’я. Путь-доріженька хай веде мене, не минаючи й муки-болю, до коханого, – хоч у темені, хоч на край землі, хоч – в неволю. Вітре добрий, сповісти козаченька у в’язниці: це – надію принести подум мій до нього мчиться. Хай він серце береже і не думає лихого, хай надіється, адже поміч Мар’єчки – уже наближається щомога. Хай не нудиться і не мається, бо ж немарно – квіт в чистім полі нашим іменем називається, – так не згине ж він і в неволі!
|