|
– Затремтить душа, тугу виплаче, – може, горе ще – невеличке. Бо життя – як кріс: то – відбій в плече, то – курок заїсть, то – осічка. Ой ти, доленько нещаслива, царські милості – ой, мінливі! * * *– Я – привид, видиво, мара, але повір сусідові: мені тут зле! З нудьги страшезної й холодних стін – хоч безтілесне я, у мене – сплін... Може, чув ти тари-бари десь: всіх лякаю день при дні, – та отак комусь примаритись – зовсім не кортить мені. Скоро, може, – смерть тобі, дуже перепрошую... А до того, далебі, – зви мене Тимошею.
|