|
І разом всі в пітьму пішли Портрети й оці лікарі. Від мене хвилі жару йшли, Як від гарячих димарів. Я спритність злую відпустив, Пішов, мов на таран, Та фельдшер ледве захистив Рентгенівський екран. Із горла кров, немов Трубіж, – Втоплю усю Росію. І крик: «На стіл його, під ніж! Наркоз, анестезію!» До горла тулять льода, Сорочку рвуть парадну. А я сміюсь кривавим ротом, Як на манежі блазень. Кричу я з переляку: «Фас!» – І піднімаю груди, – В крові моїй, що запеклась, Застрягнуть можуть люди. Я міг би кров’ю у цей час Залити землю рясно. Жалкую, що не встигли таз Підставити завчасно. І ось – не чую крику я Й турботу теж сестринську. Солодкий газ кидає вп’янь, Як вранішня горілка. І білий саван впав на зал І лікарів обличчя схудлі. Я їм, нарешті, доказав, Що розумом є мудрий. Слабий, та сіпаюся знову; Брешу, та голки вводять. Мені вливають штучну кров, – Яка із горла не виходить. Врізайтесь, молячись богам. Хто зараз ціну зна словам? Ці вірші я пишу не вам, А іншим – лікарям. Я ліг на згині у буття, – До прірви – півдороги, І вся історія моя – Історія хвороби. Я був здоровий, немов бик, А може – два бика, Я міг комусь в годину «пік» Добряче дати під бока. Співаєш, радий, що без гриж, Спілкуєшся з людьми!.. І раптом – хап! – на стіл, під ніж. Попався, чорт візьми! Ти не нервуй, почуй мене, – Став лікар до вподоби, – У всіх людей, напевно, є Історія хвороби. Отямився – на тілі шви, У тілі обмаль сил уже. Всі лікарі мені на «ви», Я з ними – милий теж. Ні встати, ні ходити, Але живий, здається! Мені тут байдиків набити Багато доведеться. Все людство, думаю, давно Повинно примиритись: Від часу Творення воно Приречене хворіти. І сам Адам з нудьгою жив, Хоча про це не говорив. Наразі і Творець хворів, Коли цей світ «творив». Ми завжди вірить не повинні У те, що лікар зробить, – Бо вся історія країни – Історія хвороби. Адам отруту Єві дав – Й дружину отруїв свою. А змій-Спокусник все плекав Гігантоманію. Завжди у людства самого – Болить то – серце, то – утроба. Бо вся історія його – Історія хвороби. Живе с хворобою своєю, Не вірить Ванзі й собі, Милується наразі нею – Історією хвороби.
|