|
Вони як в своє вгризлись в гон висоти. Вогонь мінометний, шквальний... А ми все лізли юрбою туди, Як на буфет вокзальний. І крики «ура» стигли ще на льоту, Коли ми кулі ковтали. Усьоме займали ми ту висоту – Усьоме її залишали. І знову в атаку не хочеться йти, Земля – як припечена каша... Ми візьмемо ввосьме її назавжди – Своє, тобто, кревне і наше! Чи можна і боком її обійти, – Чого ж тут гризлися й бились?! Та, мабуть, і дійсно – всі долі-путі На цій от висотці схрестились.
|