|
Поспішай, – над землею стерв’ятник тяжить! Рідний ліс – що приходить весна, звістимо. Чуєш: лунко земля під ногами дрижить! Бачиш: щільний туман ген на нивах лежить, – це скипає роса від зненависті, мо’... В повних бруньках тут – зненависть вирує, спотайна в жилах – зненависть тече, шкіру нам потом – зненависть плямує, голови наші пече! Подивись: що за ржа на воді у ставках? Зло вже тут, і весь ліс – порохнявий стає! Рукояті мечів холодіють в руках, б’ється ві́дчай у скронях, мов спійманий птах... Скільки в нашому серці зненависті є! Юним – зненависть обличчя міняє, рветься зненависть із всіх берегів, сповна зненависть напитись жадає кров’ю твоїх ворогів! Ми сьогодні – в полоні злоби́ та образ, і якого тепер жартуна звеселиш?.. Але вітер – повисушить сльози нараз від тієї, що тільки й лишилася в нас, – справедливої наскрізь зненависті лиш! Пийте зненависть, її – повна чаша! Дайте зненависті тіло нове... Тільки зненависть незаймана наша – поряд з любов’ю живе!
|