|
Лютує шторм у маяка, Шмаття мов піну викидає На дюни сонного піска, І я дивлюся звисока, Як хвилі голови ламають. Я співчуваю їм – злегка – Тим, хто загинув, та – здаля. Я чую хрипи, смертний стогін, І лють, що не вціліли. Ще б пак! Узять такий розгін, Набратись сил, пробить заслін – І голову зламати біля цілі! І співчуваю я – злегка – Тим, хто загинув, та – здаля. Ах, долі сиві гриви! На смерть нас закликають Труб радісні мотиви, І лізуть дибки хвилі, І шиї вигнуті ламають. Ми співчуваємо – злегка – Тим, хто загинув, та – здаля. А вітер знову в гребні б’є І пінні гриви – тягне. Бар’єра хвиля не візьме. Неначе ноги хтось їй підсіче – І впаде змучена коняга. Поспівчувають їй – злегка – Коняці цій – здаля. Я знаю – черга і моя прийде. Мене штовхають і женуть до краю. В душі передчуття – не мед, Щось трісне біллю в мій хребет, І голову я теж зламаю. І співчуватимуть – злегка – Мені, загиблому – здаля. Багато тих, що у віках На берегах спостерігають, Уважно й зірко, отож як Інші, поруч, у боях Хребти та голови ламають. Ще й співчувають їм – злегка – Тим, хто загинув, та – здаля. Та у пітьмі морського дна, Там, де живуть лиш кашалоти, Народиться, підніметься одна Висока хвиля, мов стіна... На берег кинеться вона – Спостерігаючих затопить! Я співчуватиму – злегка – Тим, що загинуть, – іздаля.
|