|
Вагомий, наче зірка в телескопі, десь там, у загниваючій Європі, мистецтво прославляючи своє, з актрисками розводив шури-мури обличчя європейської культури актор Жерар, пробачте, Депардьє¹. Був хлопець цей шикарний – ну, зірка із зірок, настільки популярний, що впізнають щокрок! І це не побрехеньки, помітно це усім: відомий всім Довженко – хлопчисько перед ним. Він хату мав у Каннах для престижу, а сам наймав куток собі в Парижу і саморобним гендлював вином. Бо в Каннах – ловлять поблизу квартири й купюри всі деруть на сувеніри, та й полишають голим загалом. Отож і жив в ґуральні, вичавлював вино, а в вільний час – буквально мозолився в кіно: то сам когось грабує, то ловить розбіяк, – такий вже у буржуїв невишуканий смак. І от митці із Укртелефільму запрошують його у стрічку спільну – цього, прошу пардону, Депардьє. Щоб в Києві його не взнала маса, приклеїв вуса він як у Тараса, а бульба – і своя на носі є. В Європі він фанатів й на зльоті не уник: білявий кучер втратив та чорний черевик. Юрба услід гукала: «Мосьє, оревуар! Вертайсь із куснем сала! Наш любий П’єр Рішар!» Ось злазить у Борисполі він з трапа, конфіденційно крізь контроль чалапа, шепоче прикордоннику «мерсі», індиферентно митницю минає, інкогніто на вулицю пірнає та анонімно влазить у таксі. Навала величенька заповнила майдан, вітаючи Шевченка (Італія, «Мілан»). Всі виграні фінали – Андрійку завдяки! Баби за ним вмирали, і навіть мужики. Шофер вмикає вогник та лічильник, і враз – Жерару тицяє мобільник: «Вас дуже поважає мій малюк! Коли ще перестрінемось ми знову; будь ласка, заспівайте колискову, шановний наш Миколо Кондратюк!» Вже критися незмога: «Я, – каже, – Обелікс²!» «Вам – площу Перемоги? Так це – неподалік». В очах – імла зелена, і вже – усе одно, і в позі супермена він втупивсь у вікно. Та тут його кіношники здогнали, втішали, єври в гривні обміняли, бо це ж – культурний обмін двох держав... Таксист сварився: «Зіпсували їздку! Що за респект якомусь Обеліску? Учора я Сердючку підкидав».
|