|
«Рядовий Борисов!» – «Я!» – «Кажи, як було діло!?» «Я тримався із останніх сил: Періщив дощ, втомився, ну, а потім вже й стемніло... Тільки попередити хотів! На перший окрик: «Стій! Хто йде?» він жартував, Як у повітря стрелив, – «Дурень!» він кричав, Ледь забарився, й сперечатися не став, Чинарик виплюнув – і вже впритул стріляв.» «Киньте, рядовий, давайте правду, – вам же краще! Ви б його впізнали за версту...» «Був туман – не вгледів – темно, хмарно й непутяще, – Йшов хтось через темряву густу. На перший окрик: «Стій! Хто йде?» він жартував, Як у повітря стрелив, – «Дурень» він кричав, Ледь забарився, й сперечатися не став, Чинарик виплюнув – і вже впритул стріляв». «Рядовий Борисов, – знову слідчий мучив, – Живо вас віддам під трибунал!» «Був в караулі – темрява, туман, ще й дощ докучив, – Втомився, от тому такий фінал. На перший окрик: «Стій! Хто йде?» він жартував, Як у повітря стрелив, – «Дурень!» він кричав, Ледь забарився, й сперечатися не став, Чинарик виплюнув – і вже впритул стріляв». ...Рік назад – а я образ не забуваю скоро – У шахті посварились, я й браток, – Тільки, по душам не склалася розмова: Нам заважав відбійний молоток. На крик душі: «Залиш її!» він жартував, На мій удар «Кінчай-но, дурень!» – закричав. Я забарився, був ображений, ще й як, – Чинарик виплюнув, ніж кинув, – якось так! На щастя, він таки живучий, той нездара! Я ж борг виконував, на службі вартував. І, правда ж, дощ, туман, й пливли по небу хмари... Я за Статутом – правильно стріляв! На перший окрик: «Стій! Хто йде?» він жартував, Як у повітря стрелив, – «Дурень!» він кричав, Ледь забарився, й сперечатися не став, Чинарик виплюнув – і вже впритул стріляв.
|